Untitled Document

История военной разведки Украины

 
 

Просмотры страницы

Здесь и далее материал с официального сайта ГУР МО Украины

Воєнна розвідка Збройних Сил України у 1917 - 1921 р.р.


Постійна потреба в повній та об'єктивній інформації для аналізу та оцінки воєнно-політичної обстановки, яка складалася на території України та за її межами у 1917 - 1921 рр., насамперед в інтересах забезпечення бойових дій, диктувала необхідність воєнно-політичному керівництву України створити таку структуру розвідки, яка б відповідала умовам того часу.

Воєнна розвідка Збройних сил України у 1917 - 1921 рр. здійснювалась з метою добування розвідувальних відомостей, які дозволяли виключити раптові дії противника та забезпечували готовність сил і засобів для виконання бойових завдань у стислий термін. За таких умов головними завданнями розвідки на оперативно-стратегічному рівні були: своєчасне виявлення підготовки військ противника до початку воєнної агресії проти України; встановлення місцезнаходження військ противника та готовності його до початку агресії (воєнних дій); отримання даних про склад, стан, характер дій військ противника, його структуру й елементи бойового порядку; проведення заходів, спрямованих на дезорганізацію дій противника, виведення з ладу його інженерних споруд, вогневих засобів, бронепоїздів, кінноти й транспортних засобів; вивчення морального стану військ противника й мирного населення в районах майбутніх бойових дій.  
 
Структура розвідки Збройних Сил України
(1917 - 1918 рр.)
В основу організації розвідувальної діяльності були покладені погляди воєнно-політичного керівництва щодо застосування Збройних сил у боротьбі за незалежність України. Завдання розвідки визначались на підставі прогнозів розвитку політичних стосунків між Україною та сусідніми державами.

Структура розвідки Збройних Сил України
(1919 - 1921 рр.)



Загальне керівництво розвідувальною діяльністю та визначення головних її напрямів здійснював глава уряду, а безпосередньо постановку завдань щодо організації та планування воєнної розвідки – військовий міністр через головного отамана або начальника Генерального штабу, який керував діяльністю розвідувального відділу. У подальшому загальне планування та організацію воєнної розвідки здійснював розвідувальний відділ Головного управління Генерального штабу (ГУГШ). Він забезпечував уряд та військове командування розвідувальними даними щодо діяльності іноземних збройних сил, планів противника, визначав завдання розвідки підпорядкованим частинам та з’єднанням, керував діяльністю агентурної розвідки.

Структура розвідки Збройних Сил України доби Центральної ради
(1917 - 29 квітня 1918 рр.)

Залежно від стану воєнно-політичної обстановки на Україні та участі Збройних сил України у бойових діях структура воєнної розвідки мала дві форми: перша форма призначалась для ведення розвідки в інтересах національної безпеки України розвідувальними органами, які знаходились у підпорядкуванні ГУГШ; друга форма – для ведення розвідки під час бойових дій. В цьому випадку додатково формувався розвідувальний відділ при штабі Збройних сил, в т.ч. з розвідників ГУГШ, який здійснював керівництво підрозділами армійської розвідки.

Структура розвідки Збройних Сил України доби Гетьманату
(29 квітня - 14 грудня 1918 рр.)


Структура воєнної розвідки Збройних сил України 1918 - 1920

За таких умов у частинах та з’єднаннях Збройних сил України вирішення питань розвідки зводилась лише до вибору засобів збору інформації. Розвідка “на себе” у з’єднаннях здійснювалась паралельно з виконанням завдань ГШ і безпосередньо самими бойовими підрозділами та частинами. Виконання цих завдань покладалось на відповідні розвідувальні органи.

Структура розвідки Збройних Сил України доби Директорії
(14 грудня 1918 р. - 1921 р.)



Для ведення військової розвідки створювались розвідувальні органи:  

- розвідувальні загони, які діяли у складі не менше півсотні-сотні кіннотників, що вели розвідку в усіх видах бою на найбільш важливих напрямках. Глибина дії таких загонів сягала до 25 км;

- кінні розвідувальні роз’їзди діяли, як правило, у складі від 10 до 30 військовиків, на відстані до 15 км по фронту від головних сил й на флангах та до 10 км від розвідувального загону. Головним завданням роз’їздів було здійснення спостереження за місцевістю й опитування місцевого населення. Роз’їзди створювались як із розвідувальних підрозділів, так і з підрозділів кінноти. Останні могли підсилюватися фахівцями-розвідниками;


Кінна розвідка

- команди піших розвідників (розвідувальні дозори) діяли в складі до 10 осіб та вели розвідку на глибині від свого переднього краю до 5 км в усіх видах бою. Для ведення розвідки на більші відстані піші розвідники могли посилюватись військовослужбовцями зі складу бойових частин. Вони також могли взаємодіяти з кінними розвідувальними роз’їздами. Завдання роз’їздів та піших розвідників полягало у виявленні сил і засобів противника та веденні спостереження за ним. При виявленні військ противника, кінні роз’їзди розосереджувались для ведення розвідки на флангах, а піші розвідники вели розвідку по фронту, намагаючись уникати збройних сутичок із противником;
   
- спостережні пости, секрети використовувались частково як розвідувальні органи і як органи охорони військ. Вони виставлялись при веденні оборони та розташуванні військ. До таких органів призначали 2 - 3 особи. Головним завданням їх було своєчасно виявляти противника й повідомляти про нього своє командування;

Для ведення артилерійської розвідки створювались артилерійські спостережні пункти (АСП) та формувались розвідувальні партії. АСП призначались зі складу гарматних полків чи батарей для спостереження за місцевістю, виявлення й визначення координат вогневих засобів ураження противника, корегування вогню своєї артилерії та ін. На АСП виставлялось 2 - 3 особи.


Розвідувальні партії висилались командирами гарматних частин для розвідки місцевості, маршрутів пересування, вибору позицій для артилерійських спостережних пунктів та вогневих позицій своєї артилерії. До розвідувальної партії входило 6 - 10 осіб. Головними завданнями органів артилерійської розвідки були: пошук та визначення місць для розташування спостережних пунктів та артилерії свого підрозділу, а також вивчення підступів до своїх позицій; виявлення та ведення спостереження за вогнем артилерії противника (зміни позицій, виведення з ладу гармат і т. ін.); своєчасне подання розвідувальних даних для ведення вогню своїй артилерії; вивчення місцевості для запасних та головних позицій своїх гармат. Як правило, органи артилерійської розвідки висувались завчасно для визначення місць розташування спостережних пунктів ще до підходу головних сил. Для забезпечення ефективного застосування артилерії на початку або під час бойових дій артилерійська розвідка діяла разом із передовими силами забезпечення.

Для ведення інженерної розвідки створювалися старшинські розвідувальні партії зі складу інженерних частин. Вони висилались для розвідки доріг, мостів, водних перешкод, районів місцевості. Крім того, вони могли вести розвідку інженерних споруд противника як перед переднім краєм противника, так і в його тилу. Склад старшинської розвідувальної партії налічував від 3 осіб до рою. В окремих випадках виконання завдань інженерної розвідки могли покладатись на команди піших розвідників, до яких включались фахівці інженерних підрозділів.

Агентурна розвідка на стратегічному рівні здійснювалась агентурною мережею, яка діяла за кордоном. На оперативному рівні вона велася спеціальними органами (пересувними агентами) від військових з’єднань діючої армії та агентурними точками у складі 1 - 3 агентів, як правило, мешканців одного населеного пункту (через які проходили основні шляхи пересування військ). Точки були зв’язані відповідними опорними агентурними пунктами, в яких зосереджувалась розвідувальна інформація.

Відсутність безпосередньо під­порядкованих розвідувальному відділу ГУГШ сил та засобів розвідки (окрім органів агентурної розвідки) вимагала від його керівництва постановки розвідувальних завдань безпосередньо військам. Зі спогадів командувача Південної групи армії УНР генерал-поручика М.Омеляновича-Павленка стає відомо, що планування розвідувальною діяльністю здійснювалось спочатку командирами з’єднань та начальником штабу. Так, під час наради 14 квітня 1920 року командирів Київської, Запорізької та Волинської дивізій з командувачем Південної групи армії Української Народної Республіки обговорювались питання майбутнього наступу на н.п. Вознесенське 16 квітня 1920 року. Головні питання наради були присвячені розвідувальному забезпеченню в інтересах наступу військ та постановці завдань розвідувальним органам на добування розвідувальних відомостей. Саме на підставі інформації органів військової розвідки, отриманої 15 квітня, були уточнені завдання підпорядкованим частинам та з’єднанням. Внесення коректив в дії військ забезпечило успішне виконання бойового завдання.

Безпосередньо розподілом розвідувальних завдань підлеглим, плануванням застосування, керівництвом силами розвідки займались розвідувальні відділи при штабах з’єднань. У штабах дивізій (полків) також були військовослужбовці, які здійснювали організацію розвідки більш детально, в інтересах своїх частин та з’єднань. Відповідно до положень “Статуту польової служби” Збройних сил Української Народної Республіки від 29 червня 1920 р., кожний командир підрозділу, частини або з’єднання відповідав за своєчасне розвідувальне забезпечення та виконання поставлених йому завдань.

Ведення легальної розвідки здійснювалося військовими агентами (військовими аташе) та їх помічниками згідно з Інструкцією закордонним військовим агентам при представництвах (по частині розвідочній) від 31 травня 1918 року. В Інструкції визначались обов’язки військових агентів (військових аташе), порядок та строки надсилання розвідувальної інформації й форми складання розвідувального донесення. Аналіз матеріалів, які надходили до розвідувального відділу ГШ показує, що більшість повідомлень від закордонних військових аташе складали відомості, які були надруковані у засобах масової інформації. Зокрема, в статті німецької газети “Фоссіше Цейнтунг” (від 11 травня 1919 року), яка надійшла до розвідувального відділу 23 травня 1919 року від військового аташе в Берліні, йдеться про реорганізацію німецької армії. В іншому повідомленні, яке було опубліковано в газеті “Киевская мысль”, йдеться щодо ситуації на німецько-турецькому фронті в 1919 р.   


Багатоцільовий біплан “DFW C.V.
(виробництва Німеччини)
Застосовувався в ЗС України у 1919-1921 рр.

Для ведення повітряної розвідки призначались бойові або спеціально обладнані для ведення розвідки літаки, які вирізнялись легкістю та маневреністю. Результати спостереження, які велись на глибині 10 - 15 км, зокрема за наслідками артилерійської стрільби, виявлення резервів противника і т. ін., передавались терміново безпосередньо командирам частин. Відповідна інформація могла скидатись в районі розташування своїх військ у визначеному місці. В інтересах проведення операції за участю з’єднань Збройних сил України планувалось завчасне проведення повітряної розвідки силами та засобами трьох авіаційних груп: Одеської, Київської і Харківської (в Одеській авіаційній групі планувалося використовувати 10 літаків, у Київській і Харківській авіаційних групах - по 15 літаків). Створений повітряний трикутник дозволяв командуванню Збройних сил визначати початок агресії потенційного противника й контролювати дії його військ на території України: одеський напрямок забезпечував контроль за територією Чорноморського узбережжя; харківський напрямок - територією уздовж кордону з Росією; київський - територією уздовж кордону з Польщею.   


Біплан-розвідник “Hansa-Brandenburg C
(виробництва Австро-Угорщини)
Застосовувався в ЗС України у 1919-1921 рр.

Для ведення повітряної розвідки широко використовувалось візуальне спостереження. Воно могло здійснюватись як з бойових літаків, так і з літаків, призначених для ведення розвідки. Останні відрізнялись від перших наявністю додаткового місця для другого пілота й обладнанням для фотогра­фування. З бойових літаків спостереження здійснюв безпосередньо пілот, який усе запам’ятовував. На розвідувальних літаках майже вся розвідувальна інформація переносилась другим пілотом на карту або на інший графічний документ. Основний недолік ведення розвідки з бойових літаків полягав в неможливості передачі великого обсягу інформації одним пілотом і був не досить ефективним.

Під час польотів вирішувались завдання: виявлення місцезнаходження військ противника й резервів противника, скупчення кінноти й бронетехніки; виявлення пунктів керування військами, рубежів переходу в атаку військ противника (або їх розгортання в бойовий порядок); проведення аерофотографування місцевості.

Виходячи із технічних можливостей літаків, один літак-розвідник міг вести розвідку на глибину до 150 км від переднього краю своїх військ. Водночас, не виключалась можливість взаємодії літаків із кінними загонами, які призначались для знищення найбільш важливих об’єктів у тилу противника. Глибина дій таких загонів досягала 40 - 60 км.

Організація та ведення морської розвідки здійснювались згідно з законом “Про призначення військово-морських агентів при посольствах Української держави” (від 4 липня 1918 року). Відповідні розвідувальні органи у складі військово-морського аташе й писаря діяли на території Австрії, Німеччини, Росії, Румунії, Туреччини й Угорщини. Плануванням морської розвідки займалась Військово-морська управа Збройних сил України.

      Далее
© Фонд ветеранов военной разведки
**********
™ В.Раевский 2010

Все права принадлежат Фонду ветеранов военной разведки
Powered by Fixe CMS 6.5

[ Страница сгенерирована за 0.016 сек. ]