Українці-розвідники в афганській війні 1979-1989 років

З кожним роком все більшe віддаляються від нас події афганської війни. Війни, що тривала 3340 діб або 9 років, 1 місяць і 20 днів. Війни, через горнило якої пройшло понад 600 тисяч військовослужбовців збройних сил колишнього СРСР. Війни, яка забрала життя понад 15 тисяч осіб, кожний п’ятий з них – українець. Війни, що стала найбільш масштабною для Радянської армії після завершення Другої Світової війни.

Афганська війна мала низку особливостей, через які її досить часто називають “війною розвідників”. У ході війни стандартний розвідувальний комплект 40-ї Армії (40 А) перетворився у надзвичайно потужне комплексне угруповання сил і засобів розвідки. За період 1979-1989 років службу в Афганістані пройшла велика кількість розвідників, серед яких було багато українців, а також тих, хто, не будучи етнічним українцем, був пов’язаний з Україною тісними узами – місцем народження, навчання, служби (до або після Афганістану – у складі Збройних Сил України), набутими бойовими друзями тощо.

Світлій пам’яті, мужності і честі загиблих та живих розвідників, які виконали свій військовий обов’язок в Афганістані, присвячується

Одним з перших радянських розвідувальних підрозділів, який з’явився в Афганістані ще до введення до країни “обмеженого контингенту”, був окремий батальйон спеціального призначення (СпП). Формування цієї частини розпочалося в травні 1979 року у місті Чірчік (Узбекистан). Згодом вона увійшла в історію афганської війни як так званий “мусульманський батальйон”.

В середині листопада 1979 року цей батальйон повітрям був перекинутий до Афганістану та 27 грудня взяв участь у захопленні урядової резиденції та міністерства оборони Афганістану. Після виконання завдання “мусульманський батальйон” був виведений до місця постійної дислокації у Чірчік.

Наприкінці грудня 1979 року розпочалось введення до країни радянських військ, які брали під контроль важливі адміністративні та промислові об’єкти, аеродроми, основні шляхи сполучення та перевали. Одним з перших до Афганістану увійшов 781 окремий розвідувальний батальйон 108 мотострілецької дивізії (мсд).

Після введення “обмеженого контингенту” на афганську територію радянські війська були досить швидко втягнуті у збройне міжусобне протистояння, що тривало в Афганістані.

При цьому характер бойових дій значно відрізнявся від постулатів радянської воєнної науки того часу та вимог бойових статутів. Так, в умовах гірсько-пустельної місцевості тактика боротьби регулярних військ проти незаконних збройних формувань (НЗФ) виявилася малоефективною. Душмани діяли невеликими загонами та групами, швидко завдавали ударів і миттєво відступали. Осередковий характер бойових дій і тактика противника потребували швидкої реакції та точної відповіді – афганська війна засвідчила, що у таких умовах найбільш ефективно можуть діяти окремі частини і підрозділи, які укомплектовані морально й фізично підготовленим особовим складом. Зазначеним вимогам найбільш відповідали розвідувальні частини та підрозділи.

Система розвідки 40 А почала створюватися вже після введення радянських військ до Демократичної Республіки Афганістан (ДРА). На першому етапі з’єднання і частини мали тільки штатні розвідувальні частини і підрозділи, які могли забезпечувати штаби інформацією про противника лише в районах, які безпосередньо примикали до пунктів дислокації. Так, до складу армії входило три окремих розвідувальних батальйони (орб): 781 орб 108 мcд (місто Баграм, центральна частина ДРА), 783 орб 201 мcд (місто Кундуз, північна частина країни) та 650 гвардійський орб 5 мcд (місто Шинданд, західна частина країни). Крім того, розвідувальні роти (рр) мали у своєму складі мотострілецькі, танкові та парашутно-десантні полки. Також у складі 40 А перебувала 469 окрема рота СпП, яка дислокувалася у Кабулі.

Протягом першої половини 1980 року основним способом дій радянських військ були рейди посилених загонів спільно з підрозділами збройних сил (ЗС) ДРА. Рейди здійснювались у районах імовірного розташування противника та обмежувалися діями вздовж доріг, у долинах та в інших напрямках, які дозволяли застосовувати бойову техніку. Ефективність рейдів значною мірою визначалась діями душманів у відповідь – там, де НЗФ переходили до відкритого збройного опору, по них завдавались вогневі удари силами бронегруп та авіації. Якщо противник ухилявся від бою, переховуючись серед місцевого населення або у горах, ефективність рейдових дій була незначною.
У вересні 1980 року 40 Армію очолив генерал-майор Ткач Борис Іванович. Завдяки зусиллям генерала Ткача за два роки командування армією було створено систему управління, розташування та забезпечення з’єднань і частин “обмеженого контингенту”. Саме Борис Іванович стояв біля витоків планування та проведення перших масштабних бойових операцій радянських військ проти НЗФ.  
Одним з важливих завдань того часу було надання допомоги та підтримання взаємодії з частинами ЗС ДРА.

З цією метою з СРСР до Афганістану направлялись військові радники, які надавали допомогу афганським командирам та штабам. У період 1980-1982 років військовим радником начальника Генерального штабу ЗС ДРА з розвідки був генерал-майор Петрохалко Олексій Олексійович, який до цього часу обіймав посаду начальника розвідки Київського військового округу. Під час перебування генерал-майора Петрохалка О.О. в Афганістані були створені та практично опрацьовані засади функціонування системи стратегічної та оперативної воєнної розвідки ЗС ДРА.
 
З другої половини 1980 року діяльність розвідувальних органів 40 А активізувалась. Розпочався перехід від рейдових до точкових дій проти конкретних НЗФ.

10 жовтня 1980 року командувач армії доповів Міністру оборони СРСР: “Залишати напруженість бойових дій такою або розширювати дії неможливо.

Це може призвести до подальшої ескалації бойових дій та зворотних наслідків, оскільки може притягнути широкі народні маси на бік бойовиків”. Однак радянське керівництво наполягло на думці, що “армія повинна воювати”.

У березні 1981 року адміністративний відділ ЦК КПРС, аналізуючи хід афганської кампанії, звернув увагу на те, що “досвід підтвердив невисоку ефективність великих військових операцій саме з військової точки зору, а іноді їх політичну шкоду”.

Стандартне ведення бойових дій з відкритим висуванням радянських частин з військових містечок та довготривалим маршем до району операції попереджав душманів. Гнучкі відповідні заходи, позапланові удари та невеликі операції, які готувались на підставі достовірних розвідувальних відомостей, отримали назву “реалізація розвідданих” та набували подальшого поширення.

Зростання ролі розвідки ставало необхідним. Для ведення постійного спостереження за місцевістю було розгорнуто систему застав та спостережних постів, які розташовувались довкола ключових об’єктів дислокації військ та інфраструктури. Всього було обладнано понад 800 застав і постів, більшість з яких було підготовлено для кругової оборони. Крім того, приділялась увага розгортанню на території ДРА системи радіотехнічної розвідки. З цією метою у 1980 році до складу армії увійшов окремий радіопеленгаторний батальйон, який у 1984 році був переформований в окремий полк особливого призначення радіо- та радіотехнічної розвідки. Підрозділи полку були розташовані у містах Кабул, Кандагар та Шинданд.

Незважаючи на нарощування обсягів бойових дій, значно зросла чисельність та активність дій опозиції. Взимку 1983 року війна набула нових рис: якщо раніше НЗФ з початком зими розходились по кишлаках або йшли за кордон, то відтепер загони бойовиків залишались в Афганістані та воювали цілий рік.

Для цього душмани використовували систему баз і таборів. Деякі бази були значними за розміром та включали: сховища зі зброєю, штаби, вузли зв’язку, майстерні з ремонту озброєнь, шпиталі та навчальні центри. Для будівництва баз вміло використовувались природні укриття, часто бази будувались у гірській місцевості, добре маскувались та посилено охоронялись. Поява інфраструктури баз потребувала від душманів налагодження системи постачання до них озброєння та матеріально-технічних засобів.

Завдання повітряних та артилерійських ударів по базах часто мало низьку ефективність. Застосування мотострілецьких підрозділів для їх захоплення теж виявилося невдалим – за час, що підрозділи витрачали для підготовки операції та висування до розташування баз НЗФ, душмани встигали вивезти запаси та відвести свої формування. Для оперативності захоплення баз радянське командування намагалось використати вертолітні десанти. Проте через щільне протиповітряне прикриття базових районів НЗФ, вміле використання бойовиками мінно-вибухових загороджень, добре організовану систему вогню десанти зазнавали значних втрат, а операції часто мали низьку результативність.

У лютому 1983 року командування 40 А провело у Мармольській ущелині військову операцію зі звільнення радянських цивільних спеціалістів, яких було раніше захоплено душманами у місті Мазарі-Шаріф. В ущелині бойовиками було обладнано потужну систему довготривалих фортифікаційних та вогневих споруд, які надійно захищали великі печерні сховища зі зброєю та боєприпасами. Саме з цих сховищ забезпечувались НЗФ, які воювали проти “шураві” на півночі Афганістану.Оборону ущелини забезпечувало понад 1300 душманів. До операції від радянської сторони залучались: окремий загін СпП, два мотострілецьких батальйони, орб, артилерія та близько 40 вертольотів, від ЗС ДРА – частини піхотної дивізії, окрема бригада “командос” та полк міліції.  
Оборону ущелини забезпечувало понад 1300 душманів. До операції від радянської сторони залучались: окремий загін СпП, два мотострілецьких батальйони, орб, артилерія та близько 40 вертольотів, від ЗС ДРА – частини піхотної дивізії, окрема бригада “командос” та полк міліції. Крім того, довкола району операції були висаджені десанти, які мали завдання не випустити з оточення душманів. В ході операції душмани намагалися прорватись з оточеної ущелини та основний удар завдали по розвідувально-десантній роті (рдр) під командуванням старшого лейтенанта Плосконоса Ігоря Миколайовича. Через щільний туман авіація не мала можливості підтримати розвідників вогнем та доставити підкріплення, тому понад три доби рота Ігоря Плосконоса відбивалася у повному оточенні. 15 листопада 1983 року за уміле командування ротою під час виконання бойового завдання в районі Мармольської ущелини та збереження життя особового складу, а також проявлені при виконанні інтернаціонального обов’язку мужність та героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР Плосконос І. М. був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

На цьому тлі кращих результатів вдавалось досягти за рахунок превентивних заходів з перекриття караванних шляхів, проте перехоплення караванів супроводжувалось комплексом проблем.

В Афганістані ремесло караванника передавалось із покоління в покоління. Караванники змалку досконало вивчали місцевість. Вантажі ретельно охоронялись найбільш підготовленими душманами. Каравани здебільшого були невеликими та складались з однієї (декількох) автомашин або верблюдів та коней. Великі каравани нараховували до 100 в’ючних тварин або машин та добре охоронялись. Під час проведення крупних караванів душмани приділяли значну увагу розвідці маршруту його висування.

Виявлення радянською розвідкою караванів супроводжувалось значними труднощами, насамперед, через велику кількість караванних маршрутів та тривалий час проходження інформації від інформатора до підрозділів, які виходили на перехоплення каравану. У таких умовах ефективною виявилась тактика проведення засідок, яка вимагала від розвідників відмінної фізичної підготовки та витривалості, вміння швидко орієнтуватись у складних умовах місцевості та обстановки, ретельно маскуватись, широко використовувати військові хитрощі та винаходити нові тактичні прийоми та способи дій.

На початку 1984 року командуванням 40 А був розроблений план “Завіса”, який передбачав комплекс заходів з перекриття караванних маршрутів та зменшення обсягів надходження до НЗФ зброї та боєприпасів. Згідно з планом на найбільш напружених – південному та східному – напрямках кордону з Пакистаном були визначені зони відповідальності частин армії загальною протяжністю понад 1000 км та глибиною 100-300 км. До виконання плану залучались мотострілецькі частини, проте основне навантаження лягло на розвідувальні частини та підрозділи “обмеженого контингенту”.
14 липня 1984 року в бій з переважаючими силами душманів вступила розвідувальна рота 682 мотострілецького полку 108 мсд під командуванням капітана Грінчака Валерія Івановича. Під час бою він отримав важке поранення обох ніг, самостійно надав собі першу медичну допомогу та продовжив командувати діями роти. Особовий склад рр, натхненний героїзмом командира, переміг в тому бою. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 лютого 1985 року за мужність та героїзм, проявлені під час надання інтернаціональної допомоги Демократичній Республіці Афганістан, капітану Грінчаку В. І. присвоєно звання Героя Радянського Союзу.  
Слід зазначити, що через призначення великих зон відповідальності, низьку оперативність та складний характер місцевості засідки, що організовувались загальновійськовими підрозділами, здебільшого мали низьку ефективність.

На цьому тлі значно більшу ефективність дій виявили розвідувальні органи спеціального призначення. Хоча рівень їх підготовки і тактика дій відповідали поставленим завданням, до 1984 року частини СпП використовувались обмежено та не за призначенням.

Так, у жовтні 1981 року до Афганістану були введені два окремих загони спеціального призначення – 154 оз СпП і 177 оз СпП, які були розміщені на півночі країни та виконували завдання з охорони важливих промислових об’єктів. 10 лютого 1984 року до ДРА був введений 173 оз СпП, який був дислокований у Кандагарі – прикордонному місті, що знаходиться на перетині караванних шляхів та є ключовим у системі контролю за південним заходом країни.

Наприкінці зими 1984 року розпочалось застосування підрозділів СпП за призначенням. 177 оз СпП був переведений до міста Газні, яке розташоване на важливому магістральному шляху, що зв’язує всю ДРА, 154 оз СпП розміщено на пакистанському напрямку у місті Джелалабад. Восени 1984 року до 40 А прибув 668 оз СпП та був розміщений поблизу міста Баграм, а у березні 1985 року переведено до міста Баракі.

Загони СпП, на відміну від стандартної структури радянських частин спеціального призначення того часу, мали на озброєнні бойові машини (БМП, БМД, БРДМ та БТР).

Основними способами ведення розвідки були: пошук, спостереження, засідка, розвідувально-пошукові дії. При цьому широко використовувались засоби радіотехнічної розвідки, розвідувально-сигналізаційна апаратура, повітряна та агентурна розвідка.

Одним з головних завдань частин СпП було виявлення та знищення (захоплення) душманських караванів. Через складність прихованого подолання добре налагодженої та широко розгалуженої системи агентурної розвідки НЗФ в ході операції з виявлення каравану найбільш складним був вихід розвідувальної групи (РГ) СпП до місця імовірного проходження каравану. 
У період 1984-1985 років розвідку Армії очолював полковник Сапожнік Володимир Абрамович, який до цього часу опікувався забезпеченням розвідки “обмеженого контингенту”, перебуваючи на посаді начальника відділу Туркестанського військового округу. Під час перебування полковника Сапожніка В. А. на посаді начальника розвідки 40 А відбулося значне посилення системи розвідки.   
Взимку 1984-1985 років засідки з використанням гусеничної та колісної техніки виявились малоефективними. В цей період було проведено близько 1,5 тис. засідок, проте відсоток успішних залишався досить низьким.

При цьому більш вдалими виявились засідки з використанням вертольотів, які при необхідності підтримували вогнем дії розвідників та евакуювали їх.
У період 1985-1987 років розвідку 40 Армії очолював полковник Кокорін Вадим Олексійович, який до цього часу обіймав посаду начальника розвідки 1 гвардійської танкової армії Групи радянських військ у Німеччині. У цей складний час під його безпосереднім керівництвом набули подальшого розвитку та вдосконалення прийоми та способи ведення розвідки НЗФ у ДРА. У 1986 році розвідувальний відділ було переформовано у розвідувальне управління. Після повернення з Афганістану полковник Кокорін В. А. викладав у Військовій академії ГШ ЗС СРСР та впродовж 1988-1992 років очолював розвідку Київського військового округу.
 
Найбільших змін дії частин СпП зазнали у березні 1985 року, коли вони були переформовані та значно посилені. При цьому кількість загонів СпП була збільшена вдвічі. Зокрема, до Афганістану прибули 334 оз СпП (розташований у місті Асадабад), 370 оз СпП (дислокований у н. п. Лашкаргах), 186 оз СпП (розміщений у місті Шахджой) та 411 оз СпП (розташований у н. п. Фарах).

Організаційно загони СпП були зведені у дві бригади – 15 обр СпП та 22 обр СпП зі штабами у Джелалабаді та Лашкаргахі. Чисельність кожного загону становила близько 500 осіб, загальна чисельність особового складу обох бригад – близько 4 тисяч осіб.

До складу 15 обр СпП увійшли 154, 177, 688 та 334 окремі загони СпП, до складу 22 обр СпП – 173, 370, 186 та 411 оз СпП.

Всі загони СпП діяли достатньо успішно. Зокрема, до кінця 1985 року розвідники 186 оз СпП здійснили понад 200 бойових виходів та 45 оглядових вильотів. При цьому найбільш широко застосовувались розвідувальні групи та дуже рідко у складі розвідувального загону. Основним способом дій були засідки, в ході яких було знищено 370 душманів, 34 автомобілі та значну кількість боєприпасів, захоплено 15 полонених та велику кількість зброї.

Наприкінці 1985 року кожній бригаді СпП були додані вертолітні ескадрильї (ове). Так, 15 обр СпП була додана 239 ове, 22 обр СпП – 205 ове. Ескадрильї були спеціально сформовані для підтримки дій частин СпП, укомплектовані вертольотами Мі-8МТ та Мі-24 та пройшли підготовку до дій в умовах гірсько-пустельної місцевості.

Посилення частин спеціального призначення вертолітними підрозділами призвело до внесення змін у тактику дій розвідників. Зокрема, для огляду значних ділянок місцевості з метою пошуку і перехоплення караванів почали широко використовуватись доглядові групи (ДГ), які діяли на вертольотах вдень та вночі вздовж караванних маршрутів і доріг.

Застосування ДГ виявилось достатньо ефективним. Так, 186 оз СпП у 1986 році в ході доглядових вильотів знищив близько 300 душманів та 6 машин, захопив 30 полонених, а у 1987 році знищив близько 600 душманів, 39 машин, 34 мотоцикли, захопив 17 полонених та велику кількість зброї. 

Крім боротьби з НЗФ, частини СпП виконували завдання із захоплення іноземних військових радників, які діяли у загонах душманів, та зразків сучасного озброєння, що поставлялось бойовикам західними країнами.

Серед озброєння НЗФ найбільший інтерес становили високотехнологічні вироби, зокрема, засоби зв’язку, міни та переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК). Саме поява у 1986 році на озброєнні душманів новітніх ПЗРК типу “Стінгер” призвела до значних втрат авіації 40 А та обмеження застосування радянськими військами армійської та штурмової авіації – найбільш потужного засобу підтримання дій загальновійськових підрозділів. Для відпрацювання заходів з протидії системі протиповітряної оборони душманів вкрай необхідно було добути зразок ПЗРК.

Восени 1986 року РГ СпП зі складу 173 оз СпП захопила під Кандагаром перші зразки ПЗРК “Стінгер”.
Один з найбільших караванів був захоплений 3 червня 1987 року розвідувальною групою 177 оз СпП під командуванням лейтенанта Деревянка Артура Валентиновича. До складу каравану входило понад 200 верблюдів, які перевозили зенітні установки, міномети, безвідкатні гармати та реактивні снаряди. Бій тривав понад 6 годин. У РГ жодний з розвідників не загинув. Загалом за понад 2 роки виконання бойових завдань в ДРА у взводі лейтенанта Деревянка А. В. не загинув жодний солдат.

 
З прийняттям рішення про виведення радянських військ та оголошенням політики національного примирення командування 40 Армії віддало вказівку з 15 січня 1987 року не завдавати авіаційних та артилерійських ударів по НЗФ, обмежуючись охороною гарнізонів, доріг та об’єктів. Проте стратегія згортання масштабних бойових дій не торкнулася спецназу, роль якого тільки зростала. 

З весни 1987 року було введено в дію систему “Бар’єр”, згідно з якою був створений та розподілений загороджувальний “пояс” на сході та південному сході ДРА за радянськими частинами, які мали їх перекрити суцільним ланцюгом постів та засідок, не пропускаючи каравани та банди до центру країни.

При організації бойових виходів на контрольовану противником територію розвідникам доводилось виявляти все більше винахідливості. При цьому широко використовувались комбіновані приховані висування до районів ведення розвідки, довготривале та приховане спостереження за об’єктами розвідки, комплексні способи введення противника в оману щодо цілей розвідки, виведення (примушення до виходу) противника на заздалегідь заміновані ділянки місцевості.

За першу половину 1987 року підрозділами СпП було виконано 840 вильотів на розвідувально-бойові дії. За цей час спецназ знищив 131 караван, 80 машин та 1416 душманів, захопив 69 ПЗРК, 4500 реактивних снарядів, 9000 кг наркотиків та 2,8 млн. набоїв – третю частину всіх трофеїв 40 А.

Слід зазначити, що за оцінками командування 40 Армії, вдавалось перехопити не більше п’ятої частини всіх караванів. Траплялись і прорахунки, головним чином, через неточні розвідувальні дані та помилки у плануванні і веденні розвідки, а недооцінка сил противника призводила до трагічних наслідків. Крім того, декілька разів групи СпП потрапляли у підготовлені душманами пастки.

У жовтні 1987 року значних втрат на півдні країни зазнали Кандагарський та Шахджойський загони СпП.
31 жовтня 1987 року РГ СпП 186 оз СпП під командуванням старшого лейтенанта Оніщука Олега Петровича захопила караван зі зброєю поблизу кишлаку Дурі неподалік від кордону з Пакистаном. Після цього розвідники були атаковані значно переважаючим за чисельністю НЗФ. Виявивши в нерівному бою з душманами мужність і героїзм, переважна більшість особового складу групи загинула. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 травня 1988 року старшому лейтенанту Оніщуку О. П. посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.     
На допомогу групі О. Оніщука вилетіла РГ СпП під командуванням капітана Горошка Ярослава Павловича. Розвідники вступили у жорстокий бій з душманами, які значно переважали їх за чисельністю, знищили вогнем та в рукопашній сутичці понад 20 бойовиків і винесли з поля бою тіла загиблих розвідників із групи Оніщука. 5 травня 1988 року капітан Горошко Я. П. удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
 
У травні 1988 року, з початком виведення військ, з Афганістану до СРСР були виведені 154, 334, 173, 411, 370 та 186 окремі загони СпП.

Восени 1988 року в Афганістані залишились 177 та 668 окремі загони СпП, які діяли на півночі країни та довкола Кабула. Основним завданням спецназу в останні місяці війни залишалися перехоплення караванів і запобігання обстрілам душманами столиці Афганістану та колон радянських військ, що виводилися з країни.

Для цього біля доріг та на важливих висотах були виставлені додаткові блокпости та опорні пункти, які забезпечували охорону місць привалів військ та не допускали спроб моджахедів підібратися до доріг. Зона діяльності спецназу значно зменшилась, проте впродовж другої половини 1988 року силами розвідки 40 А вдалось захопити 417 караванів.

На західному напрямку виведення військ з Герата і Шинданда прикривали розвідувальні роти 371 мсп і 101 мсп, на східному напрямку – 701 орб 108 мcд та 783 орб 201 мcд. Всього на східному напрямку від Кабула до радянського кордону несло охорону 199 сторожових постів.

Розвідники 783 орб стали останніми радянськими військовослужбовцями, які залишили Афганістан. Супроводжуючи командувача 40 Армії, вони перетнули державний кордон 15 лютого 1989 року.