Генерал Кокорін: “Я пишаюся службою у розвідці і ні про що не шкодую”

20 травня 2011 // Служба зв'язків з громадськістю ГУР МО України

27 грудня 1979 року розпочалася афганська війна, яка тривала майже 10 років. Лише у травні 1988 року перші радянські полки вирушили з Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) на Батьківщину. Саме тому ця розмова і відбулася у травні та й ще напередодні дня народження нашого співрозмовника.

ImageДовідка: Кокорін Вадим Олексійович. Генерал-майор у відставці. Почесний співробітник Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Учасник бойових дій. Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Доцент кафедри розвідки Національного університету оборони України. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орденом Богдана Хмельницького ІІІ Ступеня, орденом “За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР” III ступеня, медаллю “За відвагу”, афганським орденом Слави, багатьма медалями України і колишнього СРСР та відзнаками громадських організацій.

– Вадиме Олексійовичу, Ви народились у багатодітній родині та ще й у країні, яка стояла на порозі війни. Розкажіть про Ваше дитинство. Яким воно було?

Дитинство було звичайним, як у всіх довоєнних дітей.
Народився я 20 травня 1940 року на станції Оричі Кіровської області у родині офіцера. На початку Великої Вітчизняної війни мій батько Олексій Іванович був направлений на фронт. Після перемоги над фашистською Німеччиною батько взяв участь у війні з Японією. Додому він повернувся у 1945 році в званні капітана, комісований після важкого поранення ніг.

У 1955 році я закінчив сім класів середньої школи. Для того щоб продовжити навчання та здобути повну середню освіту, ходив до школи за 16 кілометрів в інше село. До першого снігу я їздив на велосипеді, а взимку мені і ще декільком хлопцям доводилось знімати кімнату в хатинці, неподалік від школи. Додому ходили на лижах лише по вихідним, для того щоб побачити батьків і взяти харчів на наступний тиждень.

Після закінчення середньої школи працював на будівництві, щоб заробити грошей і допомогти родині, бо на той час нас у матері вже було дев’ятеро – шість братів та три сестри.

– А коли Ви вирішили стати військовим?

По-перше, батько, як колишній офіцер, радив йти по його стопах. По-друге, на той час старший брат вже закінчував навчання у військовому училищі і теж пропонував мені стати офіцером. До речі, всі мої брати тією чи іншою мірою мали відношення до військової служби.

У 1959 році я остаточно вирішив стати офіцером і подав документи до Омського вищого загальновійськового командного училища (ОВЗКУ). Однак особливістю тодішньої системи військової освіти було обов’язкове проходження строкової військової служби протягом року і вже за підсумками служби допускали до складання іспитів, видавали курсантську форму та відправляли у відпустку. Я вдало склав іспити та вступив до ОВЗКУ, яке закінчив з відзнакою у 1963 році.


В. Кокорін (на фото – крайній праворуч) під час служби у ГРВН

– Як починалася Ваша кар’єра розвідника?

Як-то кажуть, за іронією долі. Після закінчення училища усіх, хто отримав диплом з відзнакою, направили для подальшого проходження військової служби до Групи Радянських військ у Німеччині (ГРВН). Нас таких було 18 лейтенантів. Я і мій товариш, згідно з приписом, прибули до дивізії, яка дислокувалася поблизу Берліна.

В штабі дивізії ми зустріли двох випускників Московського ВЗКУ, двох випускників Ленінградського ВЗКУ та одного з Бакинського ВЗКУ. До нас вийшов офіцер з кадрів і оголосив: “Один йде у розвідувальний батальйон, інші – у полки”. Ми з хлопцями порадились – всіх по двоє, окрім випускника Бакинського ВЗКУ, то йому і бути розвідником. Він не заперечував. Отож заходимо до командира дивізії, представляємось, а він і каже: “Кокорін у розвідбат, решта в полки”. Я намагався щось сказати, але комдив різко відповів: “А Вас, товаришу лейтенанте, ніхто не запитує”. Ось так і почалася моя служба у розвідці, якій я віддав майже 30 років. До речі, хочу відверто сказати: “Я пишаюся службою у розвідці і ні про що не шкодую”.


Під час навчання в Академії імені М.В.Фрунзе

– Які посади обіймали за час проходження служби?

У 1963 році я розпочав службу на посаді командира взводу глибинної розвідки роти глибинної розвідки окремого розвідувального батальйону ГРВН. Після цього, там же у ГРВН, проходив службу на посаді командира розвідувальної роти полку.

У 1972 році з відзнакою закінчив розвідувальний факультет Академії імені М. В. Фрунзе. В подальшому обіймав посади начальника розвідки штабу дивізії, старшого офіцера розвідувального управління штабу округу, начальника розвідки армійського корпусу в Північнокавказькому військовому окрузі.

У 1980 році закінчив Вищі академічні курси при Академії Радянської Армії.

З 1979 по 1982 рік обіймав посаду начальника розвідки штабу 13-ї Армії у місті Рівному.

З 1982 по 1985 рік – начальник розвідки штабу 1-ї гвардійської танкової Армії (ГРВН).

У 1985 – 1987 роках – начальник розвідки 40-ї Армії.

Повернувшись з Афганістану, викладав на кафедрі розвідки Військової академії Генерального штабу.

У 1988 році призначений начальником розвідки Київського військового округу.

У 1990 році присвоєно військове звання “генерал-майор”.

У 1992 році – звільнений у запас.

– За яких обставин потрапили до Афганістану? Ваші перші враження після прибуття до ДРА?

Пам’ятаю усе, неначе це було вчора. 9 травня 1985 року під час святкування у будинку офіцерів Дня Перемоги командувач армії, вітаючи нас зі святом, наче жартома звернувся до моєї дружини: “… чоловіка до Білокамінної викликають, а вона така сумна”. Дружина ледь не знепритомніла. Бо в ті часи виклик до Москви найімовірніше означав відрядження до Афганістану.

Так і сталося. Через декілька тижнів мене терміново викликали до начальника Головного розвідувального управління (ГРУ) Генерального штабу (ГШ) Збройних Сил СРСР.

Того ж дня я вилетів до Москви фельд’єгерським літаком. Навіть не встиг сім’ю вивезти, дружина з дітьми потім сама виїжджала з Німеччини.

Розмова з начальником ГРУ ГШ ЗС СРСР генералом армії Петром Івановичем Івашутіним була дуже короткою:
– Ви розумієте всю відповідальність, яка на Вас покладена?
Відповідаю: “Так”.
– Запитання є?
Кажу: “Немає”
– Удачі.
Ось і вся розмова.

Вже через два дні я був у Кабулі і приймав посаду начальника розвідки штабу 40-ї Армії.

Перші враження після прибуття до Афганістану: дуже спекотний клімат, майже повна відсутність дерев та домінуючий сірий колір майже в усьому. І людське життя, яке нічого не варте… А якщо відверто, було не до вражень, треба було починати підготовку операції наших військ у Пандшерській ущелині.

– Ви очолювали розвідку 40 Армії у період 1985-1987 років. Це були найважчі роки тієї страшної війни. Які першочергові (головні) завдання покладалися на той час на розвідку армії?

Так, дійсно, то були нелегкі роки. Особливо складним був 1985 рік. По-перше, на той рік припало декілька важливих великомасштабних військових операцій. По-друге, відчувалась постійна нестача військ для проведення операцій через те, що близько 60 – 70% особового складу армії було залучено до охорони та оборони важливих об’єктів та комунікацій.

Проте у той період був значно посилений комплект розвідки спеціального призначення (СпП). До ДРА додатково прибули три окремих загони (оз) спеціального призначення. Таким чином, в Афганістані ми мали вісім окремих загонів СпП, які організаційно були зведені у дві бригади. Чисельність кожного загону становила близько 500 осіб. Наприкінці 1985 року кожній бригаді СпП були додані вертолітні ескадрильї. Отже, це була потужна сила.

Що стосується першочергових завдань, то на той час розвідка армії намагалась перекрити караванні шляхи, якими до душманів перекидалась зброя з Пакистану, встановити контроль над базовими районами моджахедів всередині країни та на афгано-пакистанському кордоні, а також багато іншого.

– Поява у 1986 році на озброєнні душманів новітніх ПЗРК типу “Стінгер” призвела до значних втрат 40 Армії. Для відпрацювання заходів з протидії системі протиповітряної оборони душманів вкрай необхідно було добути зразок ПЗРК. Восени 1986 року розвідниками під Кандагаром були захоплені перші зразки ПЗРК “Стінгер”. Розкажіть, як це було?

Дійсно, на той час найбільшу зацікавленість керівництва Збройних Сил СРСР викликали високотехнологічні вироби, за допомогою яких душмани завдавали нам найбільших втрат в Афганістані, зокрема переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК).


Полковник Кокорін (другий ліворуч) разом з командувачем 40 Армії генералом Громовим (другий праворуч) та офіцерами штабу 40Армії

Перші агентурні дані щодо появи у душманів ПЗРК “Стінгер” були отримані розвідкою армії навесні 1986 року. За інформацією агента, до Пакистану було доставлено значну кількість ПЗРК “Стінгер”, які в подальшому планувалося перекинути до Афганістану. Влітку того ж року ми декілька разів знаходили частки використаних “Стінгерів”, але захопити цілий ПЗРК не вдавалося. Нарешті восени 1986 року розвідувальна група СпП зі складу 173 оз СпП захопила під Кандагаром перший зразок ПЗРК “Стінгер”, який негайно був доставлений до Москви.

– Який комплект розвідки мала на той час 40 Армія?

У ході війни стандартний розвідувальний комплект 40 Армії перетворився у надзвичайно потужне комплексне угруповання сил і засобів розвідки.

До складу 40 Армії входило три окремих розвідувальних батальйони, дві окремих бригади та окрема рота спеціального призначення, окремий полк особливого призначення радіо- та радіотехнічної розвідки. Крім того, розвідувальні роти мали у своєму складі мотострілецькі, танкові та парашутно-десантні полки. Також силами і засобами 40 Армії здійснювалась агентурна, повітряна, інженерна, артилерійська та інші види розвідки. Загальна чисельність особового складу частин і підрозділів розвідки 40 Армії сягала понад 10 тисяч осіб.

– Вадиме Олексійовичу, коли говорять: “З цією людиною я б пішов у розвідку”, що, на Вашу думку, це означає? Чи є у Вас така людина, з якою пішли б у розвідку?

На мою думку, це може означати тільки одне – повна довіра, як до самого себе, до людини, з якою працюєш. Ця людина повинна бути надійною, порядною та мати високий рівень професійної підготовки. Я, мабуть, не сказав Вам нічого нового, але це перевірено часом, повірте мені.

На моєму життєвому шляху, звісно, зустрічалось багато людей, з якими я міг піти у розвідку, що я, власне, і робив протягом усього свого життя. І зараз у моєму оточенні є такі люди, які мають усі перелічені мною якості.

– Кажуть, що в Афганістані був чіткий поділ на щасливчиків та невдах?

Річ у тому, що у розвідці фактор випадковості має дуже велике значення. В історії є багато прикладів, коли дуже ретельно готувалася операція, все прораховувалося до дрібниць, а фортуна у той час була на іншому боці. А буває навпаки – випадково, доля їм усміхнулася – і все на вищому рівні.

– Нині Ви доцент кафедри розвідки Національного університету оборони України. Колись викладали у Військовій академії ГШ ЗС СРСР у Москві. Скажіть, на Ваш погляд, нинішнє молоде покоління розвідників чимось відрізняється від тодішнього?

Починаючи з Великої Вітчизняної війни і до наших днів, для того щоб стати розвідником, потрібно пройти дуже серйозний відбір. І повірте мені, він дійсно існує. Сьогодні я з впевненістю можу сказати, що кожен з моїх слухачів здатен виконувати завдання у складних умовах обстановки. До речі, переважна більшість з них проходили військову службу у складі миротворчих місій і добре себе зарекомендували.

– Від щирого серця вітаємо Вас з Днем народження і бажаємо Вам усіляких гараздів та здійснення Ваших найзаповітніших мрій. До речі, а про що зараз мріє генерал Кокорін?

Як людина, яка віддала багато років Збройним Силам, розвідці, я мрію лише про те, щоб в Україні були сучасні, боєздатні, високопрофесійні Збройні Сили з потужним та ефективним розвідувальним компонентом.

– Дякуємо Вам за чудову розмову. Бажаємо Вам міцного здоров’я і нехай ніколи не міліє джерело Вашого оптимізму і життєвої енергії!