Головна сторінка Редакційна колегія   Адреса   Передплата   Архів

№ 12'2005

Олександр Галака: «Публічною людиною мені довелося стати мимоволі»

Бесіду вів Іван СТУПАК

Протягом двох з половиною років нинішній начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України всіляко уникав будь-яких контактів з пресою. Про місце роботи полковника запасу Олександра Галаки не здогадувалися навіть його сусіди. Уперше в приціли об’єктивів журналістських телекамер він потрапив у травні цього року, під час святкування 90-річного ювілею легендарного радянського розвідника «майора Вихора» — Євгена Степановича Березняка.

Сьогодні шеф української воєнної розвідки люб’язно погодився на інтерв’ю для «Війська України». Що спонукало його до розмови?

— Упродовж останніх двох років у мене справді не було жодної офіційної бесіди з журналістами. Але ж традиційно не тільки начальник ГУР МО України, а й інші керівники спеціальних служб у такому жанрі, як інтерв’ю, спілкуються з пресою не часто. «Публічною», так би мовити, особою довелося стати мимоволі, після того, як у січні — травні проти мене і главку через ЗМІ та Інтернет була розгорнута потужна інформаційна кампанія. Але я, як і раніше, дотримуюсь думки, що розвідка має бути поза політикою, а отже, позбавлена зайвого медіального розголосу щодо своєї діяльності.

— Але ж, з іншого боку, непоінформованість породжує чутки, домисли. Таким чином, у суспільстві, яке прагне демократії і відкритості, можна легко набути іміджу такої собі «страшилки»...

— Такого іміджу, якщо за справу беруться професійні «дискредитатори», уникнути дійсно непросто. Тому вперше у практиці воєнної розвідки України у нас створено свою прес-службу, яка й відповідає за зв’язки із громадськістю. І, повірте, ми щиро прагнемо, щоб люди бачили в розвідувальній службі надійного гаранта безпеки держави від зовнішніх загроз, передусім терористичних. На жаль, специфіка нашої діяльності така, що виконання завдань досить часто пов’язане з ризиком для життя. Тому всі питання, які стосуються персоналій, характеру, форм та методів роботи є державною таємницею. Це визначено законом і властиве всім розвідкам світу. Надмірна відкритість спецслужби навряд чи буде на користь державі.

— Олександре Івановичу, як Ви ставитеся до забобонів? Ось наприклад, трималися подалі від журналістів — і горя не знали. А варто було «засвітитися» і... Або ж інше: на посаду Вас призначили Указом Президента 13 березня, а звільнити з неї намагалися, як з’ясувалося пізніше, безпідставно — 13 червня. У роботі розвідника взагалі допускається випадковий збіг обставин?

— Як на мене, забобони — це зворотний бік недостатнього володіння інформацією або ж невміння її аналізувати. А розвідники є, насамперед, дослідниками, котрі, як відомо, не вірять в усталені легенди. Можна сказати, що прагнення до знань — це своєрідна форма розвідувальної діяльності. За таких умов збіг обставин чи випадковість є одним із факторів, які ми намагаємося максимально враховувати у своїй роботі.

Ну а щодо числа 13, то у цьому році ми відсвяткували 13-ту річницю воєнної розвідки України. Отож «чортова дюжина» не викликає жодних негативних асоціацій.

— А які, як Ви кажете, «фактори» вплинули на те, що колишній офіцер-ракетник очолив «Острів»?

— У мене дійсно нетипова, як для кадрового військового, біографія. Батьки не були військовими, але мені дуже хотілося стати офіцером. Тому й до Київського вищого зенітно-ракетного училища вступав двічі. Після першої спроби, коли не пройшов за конкурсом, «прорвався» наступного року. Закінчив училище за спеціальністю «інженер-радіотехнік». Потім була служба на Далекому Сході, і, мушу сказати, кар’єра у мене складалася дуже успішно. Одразу ж отримав капітанську посаду заступника командира зенітно-ракетної батареї — начальника станції. Через два роки замінився на Групу радянських військ у Німеччині. Там мене, ще лейтенанта, призначають командиром батареї! Для радянської армії, а тим паче для 1-ї гвардійської танкової армії — головної ударної сили Варшавського договору, підрозділи якої постійно «стояли під парами», щоб у будь-який момент «рвонути» на Ла-Манш, — лейтенант, і на майорській посаді… Про що ще можна було мріяти? Протягом двох з половиною років моя батарея визнавалася кращою і… знову підвищення — офіцером одного із відділів у штаб армії. Підсумок чотирьох років служби в ГРВН — командний факультет Академії протиповітряної оборони Сухопутних військ імені Василевського.

Після навчання доля закинула на Урал, начальником штабу зенітно-артилерійського полку. Скажу щиро, це було досить дискомфортне відчуття як для ракетника — потрапити у «вчорашній день». Тому вже через рік погодився на пропозицію, яку отримав ще напередодні випуску з академії, і перевівся в один із науково-дослідних інститутів, де вивчалася проблематика бойового застосування військ ППО. Це була дуже цікава робота. Майже два роки — з 1989 по 1991–й — я провів на полігоні, де йшли випробування новітнього зенітно-ракетного комплексу С-300 ВМ. За цей час написав дисертацію…

Розвал Союзу застав мене у Києві, в 39-му науково-дослідному інституті. Згодом доля звела з генералом Гречаніновим, і Вадим Олександрович запропонував перевестися в тільки-но заснований Центр оперативно-стратегічних досліджень. Ця зустріч, мабуть, і стала визначальною у моїй подальшій кар’єрі.

З 1992 року я вже залучався як військовий експерт до роботи в МЗС України по виконанню відомого договору по ПРО. Потім у нашому зовнішньополітичному відомстві було створене Управління контролю над озброєннями та роззброєнням, знаменитий УКОР. До його складу включили дев’ятьох військовослужбовців. Серед них був і я. Так розпочалася служба в якості дипломата у погонах. Спочатку — першим секретарем цього управління, паралельно займався договором 1972 року по обмеженню протиракетних систем, а потім, коли в 1994 році Україна приєдналася до Програми «Партнерство заради миру», я став першим, кого в МЗС призначили відповідальним за цей напрям роботи. Стажувався в оборонних коледжах Італії та Нідерландів, здобув юридичну освіту.

З червня 1995 року по березень наступного я працював першим секретарем посольства — офіцером зв’язку України при штаб-квартирі НАТО. До речі, знову ж таки, раніше такої посади не існувало, і вкотре довелося бути піонером-першопрохідником. Мабуть, виконував я свої обов’язки непогано, бо вже невдовзі мені запропонували піти на Рибальський…

— Запропонував — хто? Запитую, бо «генерала Галаку» в Інтернеті дехто називає «людиною Смєшка».

— Називають… Але це така ж правда, як і те, що Галака — генерал. У воєнну розвідку в липні 1996 року мене запросили Олександр Олександрович Скіпальський, тодішній начальник ГУР МО України, та Ігор Петрович Смєшко, який на той час очолював комітет по розвідці. Зі Скіпальським наші шляхи раніше досить часто «перетиналися» у справах роззброєння під час моєї роботи в МЗС. А щодо Ігоря Смєшка, то ми з ним знайомі давно — з 1972 року. Разом навчалися у військовому училищі, хоча й на різних курсах. Потім служба розкидала по гарнізонах, і зустрілися ми знову лише в академії. Згодом, коли я з Уралу перевівся в НДІ, він уже служив там на викладацькій посаді. Та й у період роботи в ЦОСД службові справи також неодноразово зводили нас разом: мене як фахівця по роззброєнню, а його — як секретаря експертної ради міністерства оборони. Тобто історія наших взаємин насправді звичайна як для військових.

Таким чином, я погодився на їхню пропозицію і вже у жовтні того ж року отримав призначення до нового місця служби — у Вашингтон, помічником аташе з питань оборони в посольстві України.

До речі, стати розвідником мені пропонували ще на Далекому Сході. Один із «селекціонерів», якого ми, звичайні офіцери, жартома називали Іваном Івановичем, свого часу вивчав і мою особову справу. Потім ми довго спілкувалися «по душах», і коли дійшло до запитання, чи хочу я стати професійним розвідником, відповідь він отримав хоч і позитивну, але, мабуть, не дуже впевнену. Чесно кажучи, на той час я вважав себе патріотом свого роду військ. Отож на навчання до Академії Радянської армії, а звідти — у систему ГРУ потрапити не довелося.

— Олександре Івановичу, сьогодні маємо чимало скандалів, що пов’язані з незаконною торгівлею військовою технікою та озброєнням. Серед інших закидів, які лунали на Вашу адресу, були й такі: мовляв, чи не на кожному «зброярському» контракті стоїть підпис начальника ГУР МО України. Тож чи є воєнна розвідка учасником бізнесових стосунків?

— Давайте визначимося. Торгівля військовою технікою та озброєнням це не лише бізнесові стосунки. Насамперед, це питання військово-технічного співробітництва між країнами і їхніми урядами. З цього випливає, що для забезпечення національної безпеки України вирішувати їх необхідно з урахуванням усіх політичних, економічних та військових аспектів. Тому ГУР, відповідно до Закону «Про розвідувальні органи України», здійснює сприяння спеціальними заходами реалізації державної політики в цій галузі. Тобто ми беремо участь у процесі експортного контролю, надаємо відповідну інформацію уповноваженим державним структурам для прийняття рішення стосовно ВТС.

У зв’язку з цим хочу Вас запевнити, що немає жодного підпису начальника ГУР МО України під будь-яким бізнесовим контрактом. Воєнна розвідка виконує лише ту роботу, яка чітко визначена в її функціональних обов’язках.

А що стосується скандалів, то варто розуміти, що торгівля озброєнням та військовою технікою має, окрім економічного, неабияке політичне значення. І саме тому в ЗМІ інших країн почасти лунають закиди на адресу України з метою здійснення певного тиску, аби реалізувати власні економічні чи інші наміри. Однак до цього часу не було жодних звинувачень з боку Ради безпеки ООН, яка уповноважена вводити санкції на обмеження експорту озброєння, жодного підтвердження звинувачень від інших міжнародних режимів за контролем над озброєнням. Отож поява різного роду «сенсаційних повідомлень» — нічим і ніким не підтверджених — свідчить лише про те, що стосовно України, як і по відношенню до інших держав, ведеться жорстка інформаційна війна, в ході якої здійснюються спроби вплинути на політичні рішення урядів або ж усунути Україну від співпраці з деякими державами, витіснити її інтереси з певних регіонів світу. Саме тому Головне управління розвідки в межах своїх повноважень зобов’язане супроводжувати експорт озброєння та військової техніки до інших країн.

— Можливо, це ще один міф, але вже без «криміналу». Кажуть, що Ви любите дивитися бойовики, вмикаючи звук на повну потужність.

— Я про таке й не чув. Насправді бойовиками я вже давно не захоплююся, а для того, щоб подивитися хоч який-небудь фільм від початку і до кінця, просто не вистачає часу й терпіння. Домашні звикли, що, сидячи перед телевізором, я постійно перемикаю канали.

Утім, що стосується відпочинку — люблю порибалити або ж прогулятися лісом, назбирати грибів. Після мого звільнення в запас на «вихідні» гроші ми придбали недобудовану дачу за Вишгородом. Поблизу ліс, озеро. Цього року вдалося піймати великого карася.

— А яким був найбільший рибальский трофей?

— Чималий океанський скат. Коли я працював у Вашингтоні старшим помічником аташе з питань оборони, кілька разів пощастило потрапити на цікаву риболовлю.

— Олександре Івановичу, про бойовики я запитав не випадково. На Вашу думку, наскільки відповідають дійсності образи «кіношних» шпигунів?

— Це не таке просте запитання, як може видатися. Цікавою є подібність професій актора і розвідника, і навіть певна схожість еволюції їхнього культу в суспільстві. Адже нині вважається, що вони є певними еталонами високого соціального статусу. Проте так було не завжди. Акторів свого часу ховали за огорожею цвинтаря, а викритого шпигуна навіть у Першу світову війну, як правило, чекала шибениця — якими б не були його ранг і звання.

А що стосується реальності персонажів… На мою думку, американці у багатьох фільмах представникам спецслужб часто відводять роль негідників. У радянському, а згодом і в російському кіно ми бачимо інше: переважна більшість «штірліців» — це народні герої. Проте в обох випадках, якщо перефразувати відомий вислів, завжди є місце вигадці — на те воно й мистецтво.

Шкода, нічого не можна сказати з цього приводу стосовно українського кіно. Мабуть, це й наше упущення: за роботою, через її закритість, випустили з виду створення іміджу служби в суспільстві. А у нас, повірте, є заслуги, і років через 25, коли будуть розсекречені архіви, Батьківщина таки дізнається про своїх героїв. Не кінематографічних, а справжніх, тих, кого в наш час нагороджують орденами за закритими — таємними та цілком таємними — Указами Президента. На жаль, поки що про їхні заслуги не знають навіть близькі родичі, а нагороди зберігаються разом з особовими справами…

— Чи не єдиним відомим розвідником-українцем став Євген Степанович Березняк. А хіба інші ветерани й досі «засекречені»?

— У нас дуже потужна ветеранська організація, й у багатьох її членів по-справжньому героїчне минуле. Це унікальні люди. Зізнаюся, нещодавно одного з них, Митрофана Юхимовича Черних, я просто змусив написати книгу спогадів. У нього фантастична біографія: у країні перебування його як резидента радянської розвідки засудили до страти, але він зумів утекти з камери смертників і дістатися Батьківщини. Остання посада — начальник розвідки Київського військового округу. Про таких людей треба розповідати.

— А у Вас є нагороди?

— З радянських — звичайний «піщаний» набір. Маю також американську відзнаку — орден Почесного легіону. На жаль, з вітчизняними якось не склалося…

— Цікаво. Олександре Івановичу, а як Ви ставитеся до такої тези, як «обмін інформацією між спецслужбами різних країн». У розвідці, так би мовити, взагалі можна «дружити сім’ями»?

— Знаєте, можна. Наприклад, в умовах виконання спільних завдань в Іраку. Там служби різних держав спрямовують свої зусилля на мінімізацію загроз для особового складу миротворчого контингенту. Це що стосується армійської розвідки. А щодо стратегічної, то кожна країна має свої національні інтереси, і власні ми повинні відстоювати всіма доступними способами. Причому добувати інформацію можна з різних джерел, у тому числі й відкритих.

Сьогодні ми налагодили чудові взаємини зі спецслужбами всіх держав, що межують з Україною. І це важливо, враховуючи те, що зовнішні загрози, як правило, виникають тоді, коли є певні непорозуміння між сусідами. Більше того, з гордістю інформую, що більш як в 60 країнах світу офіційно акредитовані наші аташе. Із пострадянських держав хіба що Росія може похвалитися такою широкою присутністю військових дипломатичних місій за кордоном.

— Вражає, особливо якщо згадати, що генерал Скіпальський започатковував ГУР, маючи у своєму підпорядкуванні сімох офіцерів.

— Так, це не таємниця — українська воєнна розвідка будувалася з нуля. Тобто у спадок від радянської системи нам дісталися розвідувальні центри округів, частини спеціальної та радіорозвідки, інші підрозділи. Але стратегічний компонент ми створювали самотужки. Причому з перших кроків ставку робили не на сліпе копіювання ГРУ радянського зразка, а на розвиток співробітництва, взаємодії з подібними структурами інших країн. Те, що ми не стали засилати усюди своїх шпигунів, тобто не скористалися схемою часів «холодної» війни і з самого початку спромоглися уникнути негативного ставлення до українців у світі, стало нашим потужним козирем.

Зараз я як керівник вважаю, що нам вдалося акумулювати все краще, що було в колишній розвідці, тобто механізм підготовки фахівців (маємо власний інститут), модернізувати систему радіорозвідки та спецназу і поєднати попередній досвід та нові знання, які наші фахівці отримують в навчальних центрах за кордоном — у Сполучених Штатах, Великобританії, Ізраїлі тощо.

Тому я певен: вітчизняна військова розвідка відбулася і є справді стратегічним фактором забезпечення безпеки нашої держави.

— Звучить досить пафосно. Нашим розвідникам притаманний романтичний патріотизм?

— Я б поставив запитання інакше: що найголовніше для розвідника? І відповідь на нього може й звучить дещо пафосно, але вона єдина: треба любити свою Батьківщину. Це принципова умова. У цьому я переконаний.


Оцінити статтю


Назад

Rambler's Top100 Rated by MyTOP