Головна сторінка Редакційна колегія   Адреса   Передплата   Архів

№ 01-02'2004

Доля розвідника


Герой України полковник у відставці Лука Григорович Сушко народився 16 жовтня 1919 р. на Поділлі (с. Вербка, Хмельницької області). Він пройшов із боями всю війну, не раз горів у танку. Нагороджений бойовими орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, Червоної Зірки та багатьма медалями.
У квітні 1945 р. командування представило до присвоєння звання Героя Радянського Союзу 25-річного гвардії капітана Луку Сушка, який особливо відзначився у боях за столицю Австрії Відень. Однак, як повідомило ГУК МО СРСР (1985 р.), «Причину, через яку це подання не було реалізоване, встановити не вдалося». Через багато років справедливість перемогла: заслужена нагорода знайшла свого героя. 27 жовтня 1999 р. Луці Григоровичу Сушку присвоєно звання Герой України із врученням ордена «Золота Зірка» за особисту мужність і героїзм, виявлені в боях із фашистськими загарбниками під час Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Лука Григорович — друга особа в нашій державі, відзначена цією найвищою нагородою після її заснування.
Лука Григорович Сушко багато пережив у своєму житті: голодомор 1932-1933 рр., воєнне лихоліття. На фронті він зустрів своє єдине справжнє кохання, виховав сина і дочку, збудував дім і посадив сад. У всіх життєвих ситуаціях він є прикладом хороброї, мужньої, чесної та порядної людини, якій не байдуже майбутнє свого народу. Звертаючись до нащадків, Лука Григорович говорить: «Будьте щирими, за будь-яких обставин не втрачайте совісті! Високо несіть ім’я людини Честі, сійте Добро, Щастя і Любов». 
На світанку наша розвідувальна група вирушила через ліс у тил ворога до його артилерійських позицій, щоб роздобути свіжі дані перед боєм. Нарешті вийшли на узлісся. За 300—400 м від нього — дві висотки з окопами повного профілю. Уся місцевість перед ними добре проглядається, а позаду знаходяться артилерійські батареї. Між висотками в’ється стежка в ліс і повертає направо до спустілого хутірця. На стежці видно сліди кованих німецьких чобіт.
«Чи ж ходять вони тут удень?» — засумнівався Пучнин. «Уночі небезпечно… а вдень — хто ж може перешкодити озброєному німцеві, який є «повновладним господарем світу?» — сказав Ступар.
Засідку влаштували поблизу того місця, де стежка круто повертала. Почалося тривожне очікування. У лісі, зігрітому щедрим червневим сонцем, було тихо, — тільки невтомні бджоли-трудівниці збирали нектар.
Стрілки на циферблаті годинника наблизилися до 12. На стежці з’явилися два німецькі солдати, що йшли до лісу. Метрів за п’ятсот вони зупинилися. Серце тривожно забилося, — а раптом вони повернуть назад. «Ну, йдіть же, йдіть розбійники!» — просив їх подумки. Вони рушили, тримаючи зброю напоготові. Ось вже зовсім близько… І тут лунає наш наказ: «Хальт! Хенде хох!» Обидва фашисти миттєво натискують на спускові гачки своїх «шмайсерів», пронизуючи узлісся автоматними чергами. У їхній свідомості чітко закарбована впевненість, що саме вони, арійці, надлюди, завжди будуть переможцями над примітивними істотами, за яких вважали нас. «Тебе не візьме ні куля, ні багнет. Для своєї слави убий рівно сто ворогів» — читали вони у своїй горезвісній «Пам’ятці». 
Злісний клекіт «шмайсерів» заглушили короткі черги наших ППШ. Один фашист упав, а другий кинувся тікати. Знову командуємо «Хальт!» і стріляємо по ногах утікача. І тут розлючено зацокотіли кулемети з висоток, відсікаючи відхід до лісу нашим розвідникам. Вогняна блискавка забрала життя розвідника Родіонова. Ступар і Павлов підхопили пораненого Гуляєва. Обидва фашисти були вбиті, нам дісталися тільки їхні документи та зброя. Ми відійшли в безпечне місце. Серце стискалося від болю й жалю за Родіоновим, якого я знав ще з своєї першої розвідки. Надто дорогою ціною дісталися нам фашистські «зольдбухи». «Я старався поцілити того гада в одну ногу», — з гіркотою говорив поранений Гуляєв. «Так, усі розвідники і ти, їхній командир, хотіли захопити «язика» ціленького… Шкодували перебити йому ноги, якими він топче нашу Батьківщину... Наївний добрячок ти, старший лейтенанте, а не командир розвідників», — дорікав я собі.
Розвідники були пригнічені невдачею і загибеллю товариша. Згадалося, що перед тим, як іти на завдання, рядовий Родіонов, помахавши трикутником листа, вигукнув бадьорим голосом: «Заспокоїти маманю треба! У кожному листі просить берегти себе, я ж у неї один!», — і усміхнувся красивою доброю посмішкою.
«Молодець, Родіонов! — сказав я. — Вісточка з фронту від сина — велика радість для матері. А всім, кого люблять, — наказують берегти себе. Бігом — на вузол зв’язку!» «Є, товкомандир!» — і він, безжурно насвистуючи щось веселе, побіг віддати листа.
Підійшов Ступар і невдоволено пробурчав, що не подобається йому веселий настрій Родіонова. Мовляв, лиха прикмета для розвідника писати і надсилати листи перед тим, як іти на завдання. І Ступар не помилився. На жаль...


Оцінити статтю

Поточна оцінка: 3.00


Назад

Rambler's Top100 Rated by MyTOP