Головна сторінка Редакційна колегія   Адреса   Передплата   Архів

№ 02'2006

ЩИТ І М.Е.Ч. Митрофан ЧЕРНИХ


…Рано чи пізно у кожного з нас з’являється бажання виговоритись... Розповісти, осмислення заради, якимось особливим чином: і насамперед – хоча б самому собі – все, що відбувалося з нами в житті.
Ми ніколи не працюємо заради особистих інтересів. Інакше – гріш нам, розвідникам, ціна.
За нами завжди – Батьківщина!.. Земля, куди ми рано чи пізно повернемося. Повинні повертатися. Така доля розвідника... Бо тільки на Батьківщині, але в жодному разі не на чужині, якою б солодкою вона не була, — через багато-багато років ми можемо дозволити собі і осмислювати, і виносити вирок, і навіть занотовувати...

ЧЕРНИХ МИТРОФАН ЮХИМОВИЧ

  • Генерал-майор, кандидат воєнних наук.
  • Доцент кафедри розвідки Національної академії оборони України.
  • Почесний президент Фонду ветеранів воєнної розвідки України.
  • Почесний розвідник Радянського Союзу.
  • Почесний розвідник України.

ОРЛОВСЬКЕ КУЛЕМЕТНО-АРТИЛЕРІЙСЬКЕ

Червень 1939-го...

Перше, що вразило мене в Орловському кулеметно-артилерійському прикордонному училищі, — це... курсантський пайок. На обід у їдальні мені поставили тарілку з цілим оселедцем. Нам, Чернихам, вистачило б такої великої рибини на всю родину, а тут — давали кожному курсантові. Та ще й з гарніром! Пригадую, тоді навіть перехрестився: куди я потрапив — тут і годують, і одягають, і піклуються...

Тоді про армію дбали по-справжньому. Адже держава повинна вболівати, переживати за своїх захисників. Тоді й житиме вона вічно, не боячись ворогів і напастей... Військо завжди має бути краще забезпеченим, відчувати посилену увагу до себе. Бо тільки таке — викохане й виплекане, воно — непереможне!

…На той час у світі вже віяло війною. Навчальну програму скорочували, як могли. Дата випуску переносилася кілька разів. І от нарешті, 10 червня 1941 року — нетерпляче очікувані, перші офіцерські «кубарі».

Час, зрозуміло, був тривожний, про відпустку ніхто й не мріяв. Випускники відразу ж роз’їхалися: хто на Далекий Схід, хто на Кавказ. А нас, шістьох — направили в Брестську фортецю...

Уже значно пізніше, коли після війни служив у Групі радянських військ у Німеччині, переїжджаючи потягом кордон, завжди вдивлявся: он він, мій дот — другий...

ПОБАЧИТИ ВІЙНУ

БЕЗ БІНОКЛЯ

15 червня 1941 року, в званні лейтенанта, я прийняв посаду командира довгострокової вогневої точки. Маленький каземат з товстими бетонними стінами і трьома амбразурами на березі Бугу ми обживали недовго. По сусідству, за дві сотні метрів, був дот мого однокашника — Вані Пантелеєва. У нього, як і в мене,— 16 підлеглих, три кулемети «максим», дві «сорокап’ятки» і обривистий берег попереду.

Війну ми бачили через Буг: ворожі гармати, танки... Їх було видно без бінокля. Німці, не приховуючись, зосереджували свої сили на кордоні.

…І все ж війна гримнула раптово.

Ранок 22 червня 1941 року я зустрів у своєму доті. Чую раптом: гул літаків. Вискочив з каземату і став спостерігати у бінокль за армадою літаків, які пролітали, потім за переднім краєм.

Спершись правим плечем на березу, що росла біля входу, я довго розглядав німецькі танки за річкою. Зараз, звичайно, розумію, що така безпечність тоді була дурістю. Але ж коли тобі лише дев’ятнадцять, усе таке цікаве... Немов кіно. Ніби все відбувається на екрані, а ти — глядач...

Стали чутними розриви снарядів і свистіння куль. І раптом — гострий біль пронизав ліве плече, по гімнастерці розповзлася червона пляма. До свідомості дійшло: війна…

Куля пройшла навиліт, не зачепивши кістку. У доті, поспіхом забинтувавши рану, доповів обстановку командирові. Відкрили вогонь по противнику, що вже пішов у наступ. На нашій ділянці німців удалося стримати, але ми отримали наказ вивести з ладу стаціонарне озброєння і відступати в перший же день війни.

Шкода власноруч нищити гармати й кулемети, але взяти їх з собою було неможливо. Тому заклали ми під станини толові шашки з НЗ, попрощалися з нашою маленькою фортецею — і рвонули... Те ж саме зробили й сусіди.

Перші півсотні кілометрів відступали у складі бойових розрахунків дотів. Потім, наздогнавши основні сили, відходили разом із 56-ю стрілецькою дивізією. Часом вступали в короткі запеклі бої.

Так ми рухалися до Смоленська. Мене, офіцера-прикордонника, призначили командиром взводу окремого розвідувального батальйону. Завдання, що нам доручалися під час відступу, були не дуже складними, але відповідальними. Стежили за німцями, знищували ворожі десанти та забезпечували чистоту шляхів відступу.

Тільки-но прийняв у Смоленську від пораненого комроти командування дивізійною розвідувальною ротою, як мене терміново викликали в розвідвідділ штабу Західного фронту, а звідти направили до Москви в розпорядження Розвідувального управління Генерального штабу.

ПЕРШІ ЗАВДАННЯ

Тоді в Люберцях комплектувалися розвідувально-диверсійні підрозділи, які проходили прискорену підготовку для дій у глибокому тилу ворога. Мені доручили очолити одну з них. Але спочатку довелося вивчити багато нового: підривну справу, основи розвідки, освоїти стрільбу, стрибки з парашутом. Оскільки часу на підготовку було обмаль, основні зусилля спрямовувалися на теорію. Парашутну підготовку ми «освоїли» без стрибків, нам тільки показали, як треба керувати стропами....

Через п’ять днів мене призначили командиром особового складу групи. Складалася вона з 18 чоловік, у тому числі двох дівчат-радисток і двох поволзьких німців-перекладачів. Я був наймолодшим серед усіх.

Наприкінці жовтня військово-транспортний літак «Дуглас» переправив нашу групу за лінію фронту під Оршу, в район Світських боліт. Льотчики впоралися із завданням на «відмінно» — точно доставили нас у визначене місце. Однак висадку ускладнив сильний вітер, який розкидав десантників далеко один від одного. До того ж, ніхто з бійців не стрибав ні разу з парашутом. Я, наприклад, приземлився невдало, на «п’яту точку». Пощастило, що впав у болото, відбувшись, як-то кажуть, легким переляком.

За таких обставин група збиралася майже добу. Відшукували один одного за допомогою свистіння, різних шумів... У центрі уже не сподівалися почути наші позивні, але ми вийшли на зв’язок і доповіли про готовність виконувати роботу.

Основним завданням групи стало стеження за передислокацією німецьких військ, здійснення диверсій.

Спочатку працювати було не складно. Ми спостерігали за пересуванням військ залізницею і шосе, рахували танки й гармати на платформах, визначали приблизну кількість особового складу. Дані я зашифровував, і радистки передавали їх у центр. Тривалість роботи в ефірі рідко перевищувала 2–3 хвилини, тому можна було не боятися, що нас запеленгують. До того ж, у нашому районі німці не були багаті на спецтехніку, та й партизани дошкуляли їм значно більше, аніж якась малесенька, за воєнними мірками майже мирна, розвідгрупа.

Активні диверсійні дії розпочалися через місяць-півтора. Перше завдання — знищити дерев’яний міст через річечку. Він не відігравав велику роль у передислокації ворожих військ, навіть не охоронявся, однак використовувався ними. Цю акцію ми провели вночі й відразу зникли з місця диверсії. А через декілька днів знищили залізничний переїзд, щоб паралізувати переміщення техніки та живої сили противника.

Згодом нам доручили підірвати залізничний перегін. На ранок німці для здіснення ремонтних робіт мобілізували місцевих жителів, військовополонених і навіть своїх солдатів, що свідчило про стратегічну важливість дороги. Очевидно, нею планувалося посилене пересування військ, про що я й доповів командуванню.

На війні будь-яка деталь, навіть повідомлення про маленьку переправу, має, як правило, важливе значення. От і наші дані про перегін командування оцінило дуже високо. Для розвідника дрібниць не буває...

ПРО ЧУЖОГО ПОЛКОВНИКА

У січні 1942 року ми захопили в полон і переправили на Велику землю німецького полковника з важливими документами. А сталося це так. Якось неподалік від Орші натрапили на хутір — 10–15 дворів. Розвідка показала, що там розміщений невеликий гарнізон, про який треба було добути інформацію.

Край хутора стояв добротний будиночок, у такому зазвичай живе священик чи староста. Оскільки церкви поблизу не було, ми припускали останнє, сподіваючись роздобути свіжі дані. Вирішили навідатися туди вночі.

Як стемніло, розділилися на дві групи — прикриття і штурмову — й рушили у село. Підійшли непомітно. Перевірили двері. Як і очікували — вони були замкнені. Ми їх ще й зовні привалили, а самі увірвалися всередину через вікно. Ще дзвеніли осколки вибитого скла, а ми вже усіх взяли на мушки.

Між розбудженими господарями будинку, що отетеріли, й розгубленими німцями-квартирантами привернув до себе увагу солідний чоловік. Коли ми дозволили йому одягтися, побачили на кітелі полковницькі погони. Крім того, він час від часу поглядав на валізку, що стояла в кутку. І тільки я взявся за ручку того, як нині говорять, «дипломата», — полковник зовсім знітився. Там були карти й документи щодо підготовки низки воєнних операцій. Про те, якого важливого «птаха» ми захопили, довідалися пізніше, а тоді схопили німецького офіцера з його валізою без зайвого шуму та без єдиного пострілу.

Потім хлопці ходили у село довідатися, що говорять про нічну подію. Сміючись вони переповідали, як переляканий хазяїн будинку розказував усім, що уночі на його садибу несподівано напали бандити — сотні дві чи три. Тому ніхто не встиг і отямитися.

Ми негайно доповіли в штаб фронту, що піймали полковника з картою й документами. Звідти одержали наказ підготувати площадку для посадки літака і позначити її багаттями, а вночі нашого бранця відправили за призначенням. Виявилося, німець був зі штабу дивізії — багато чого розповів, але ще більше інформації дали його карти. За здійснення цієї розвідувальної операції члени нашої групи одержали заслужені нагороди.

ТРИ РОКИ ЗА ЛІНІЄЮ ФРОНТУ

Ми виконували завдання на території Білорусі, Прибалтики, України (Рівненська, Волинська, Київська області) для Західного і Південно-Західного фронтів. Три роки з невеликими перервами перебували за лінією фронту в тилу ворога. Здійснили багато відчайдушних диверсійно-розвідувальних операцій, роздобули сотні розвідданих.

Правда, таких полонених, як той полковник, нам більше не траплялося...

Навесні 1945 року, після чергового поранення, мене призначили командиром навчального розвідувального батальйону 1-го Українського фронту. Там, під Кенігсбергом, я й зустрів День Перемоги.

РОЗВІДШКОЛА У ФІЛЯХ

У липні 1945 року мене, 24-річного майора, направили до Вищої розвідувальної школи, яку пізніше перейменували на розвідувальний факультет Військової академії імені Фрунзе. Там навчали роботі за кордоном, у розвідвідділах штабів армій, дивізій.

Один із членів приймальної комісії запитав: «Яку мову Ви хотіли б вивчати?»

— Англійську, — відповідаю.

— Яка там англійська! Ти ж вилитий турок! Арабську вивчатимеш. А якщо захочеш, то й англійську, тільки як другу, — вирішив генерал, голова комісії.

До речі, я єдиний серед випускників свого курсу, хто захистив дипломну роботу англійською. Мені це порадила викладач, дочка посла СРСР в Англії, яка там народилася і дуже добре знала цю мову. Звісно, вагався, але зрештою зважився. Захист пройшов блискуче, і я, з «червоним» дипломом, відбув на нове місце служби.

Після закінчення навчань в академії мене призначили начальником розвідки дивізії в місто Ленкорань Азербайджанської РСР Закавказького військового округу. В управлінні дивізії виявилося, що я там єдиний, хто має академічну освіту. Навіть комдив був без «поплавця».

ВІЙСЬКОВА ДИПАКАДЕМІЯ

Завдяки знанню мов і досвіду недовго мені довелося протирати штани на штабних стільцях. На початку 1948 року мене викликали на співбесіду для направлення в тільки що створену Військову академію Радянської Армії (ВАРА). Там готували нелегальних розвідників і військових аташе.

Співбесіда — найскладніший екзамен, який мені доводилося здавати. І вона була побудована якось несистемно, невпорядковано. Запитання найрізноманітніші: з літератури і мистецтва, політики й економіки, такі, що стосуються війська, й «цивільні». Співбесіду вели кілька екзаменаторів, навперебій запитуючи: хто виконавець головної партії в опері «Пікова дама», чому дорівнює центнер, що таке гектар, хто входить до складу Політбюро?

Я пройшов цей етап випробувань успішно. А потім мене запросили для співбесіди на мандатну комісію ЦК КПРС. І знову — несподівані, каверзні запитання... Висновок комісії порадував: «Зарахувати до академії з вивченням профілюючих мов: турецької і фарсі».

Навчатися в академії було цікаво: крім обов’язкових військових дисциплін ми вивчали історію, побут і звичаї народів різних країн, логіку, психологію, етикет, хореографію... І, звичайно, ведення агентурної роботи та іноземні мови. Ці предмети були основними. Отже, нас навчали всьому, що може знадобитися розвідникові далеко від Батьківщини.

Утім, інтерес становили не тільки навчальний процес та високий рівень викладання, а й люди, з якими пощастило постійно спілкуватися кілька років.

Між іншим, серед багатьох неординарних особистостей разом зі мною вчився... Олег Пеньковський. Так, так, саме той... У шістдесятих його стратили як американського шпигуна за зраду Батьківщини.

Це була вельми одіозна особистість. Вступом до унікальної елітної академії Пеньковський був зобов’язаний маршалові артилерії Варенцову, в якого майбутній зрадник ходив у роки війни... ад’ютантом. А під час навчання Олег був нерозбірливим у зв’язках, бабієм, любив «зазирнути» в чарку. Однак це не зашкодило Пеньковському закінчити академію та відбути до Туреччини заступником нашого військового аташе — генерала Любченка.

Будучи надзвичайно порядною людиною та бездоганним фахівцем своєї справи, генерал-розвідник відразу ж розпізнав його гнилу сутність. І вже через рік в атестаційній характеристиці на Олега Пеньковського Любченко розкриває «можливості» свого підлеглого і називає його «потенційним зрадником».

Зазначу, ці слова були написані в 1953 році, а висновки генерала підтвердилися пізніше.

На жаль, Москва сприйняла дуже своєрідно й неадекватно застереження Любченка. Тодішній начальник ГРУ генерал армії Сєров, назвавши характеристику «брехнею», відкликав порядного й відповідального генерала до столиці. А потім не тільки понизив у званні, а й... відправив у відставку.

Мабуть, Пеньковський — і це повністю відповідало його характеру й моральним якостям — встиг «настукати» на військового аташе через своїх покровителів у Москві.

Підґрунтя ж такої «принципової» поведінки Сєрова стосовно досвідченого і чесного розвідника Любченка з’ясувалося в ході слідства у справі Пеньковського. Як стало відомо, протягом тривалого часу начальник ГРУ брав від Пеньковського хабарі та отримував дорогі «дарунки».

Коли Пеньковського викрили, його покровителя розжалували до звання генерал-майора і послали служити в Приволзький військовий округ. А в 1965 році, невдовзі після того, як Сєрова виключили з партії, він застрелився...

Генерала Любченка (справедливість перемогла) поновили у званні й призначили начальником кафедри оперативної розвідки у Військовій академії Радянської Армії.

Наш перший випуск був специфічний: від синків і родичів відомих воєначальників аж рябіло в очах. Зі мною навчалися два сини маршала Василевського, син Булганіна — міністра оборони СРСР, сини маршалів Шапошникова і Конєва, зять Жукова... Відносини з ними складалися по-різному: з одними товаришував, а деякі навіть не віталися. Для синів Конєва й Булганіна (вони не соромилися своїх слів) я був «холопом». А от зять Жукова і сини Василевського й Шапошникова ставилися до мене як до рівного, по-людськи, по-офіцерськи, значить... Юрка Василевського вважали розбійником і хуліганом. А його брат Ігор був дуже порядною, вихованою людиною.

До речі, майже ніхто з чванливих і зарозумілих випускників не поїхав за кордон, — осіли у столиці. За Москвою для таких, як кажуть, землі немає. Винятком став син Шапошникова, який, незважаючи на необмежені можливості вибрати посаду в Білокамінній, усе-таки поїхав за кордон. Правда, через рік повернувся.

Юрка Яковлєва, сина начальника одного з відділів КДБ СРСР, відправили віце-консулом до Стамбула. Однак незабаром турецька розвідка його викрила. Яковлєва оголосили персоною нон ґрата, і він змушений був залишити країну перебування. Такий провал ГРУ СРСР йому не простило. І колишній старшина нашого курсу закінчив кар’єру на посаді заступника начальника кафедри іноземних мов Військового інституту в Москві.


Оцінити статтю

Поточна оцінка: 4.25


Назад

Rambler's Top100 Rated by MyTOP