Головна сторінка Редакційна колегія   Адреса   Передплата   Архів

№ 03'2006

ЩИТ І М.Е.Ч.

Митрофан ЧЕРНИХ

(Закінчення. Початок у попередньому номері)

АКАДЕМІК, ЧОБОТАР,  ЖОНГЛЕР...

Після закінчення академії я потрапив до Ірану не відразу. Півроку довелося навчатися професії... чистильника взуття. В арабській країні це не просто людина, яка чистить черевики. Щоб привабити клієнтів, треба бути веселим, товариським, привітним, уміти їх зацікавити, здивувати. Найпростіше привернути до себе увагу — жонглювати щітками. От і вчився я основам конкурентоспроможності.

На стажування мене відправили до Азербайджану, де я познайомився з професіоналом найвищого класу — Гейдаром Алієвим, який і пояснив мені всі тонкощі майбутньої роботи. А таку істотну «дрібницю», як обрізання, зробили у мечеті, в його присутності. Так я став турком, готуючись до виконання завдання Батьківщини.

…Щоб «замести сліди», до місця призначення добирався обхідними шляхами, постійно змінюючи зовнішність і документи. Упродовж десятиденного вояжу видавав себе за бізнесмена, туриста, таксиста, моряка, дрібного клерка...

Прибувши до Тегерана, відразу взявся до роботи. Насамперед встановив зв’язок з агентурою. Моя майстерня знаходилася на майдані Фірдоусі, а чищення взуття — зручний привід для зустрічей з потрібними людьми.

Радянське посольство було поряд — теж своєрідне прикриття: його співробітники до майстерні не заходили, а я навіть не підходив до їхніх воріт, тим самим демонструючи можливим спостерігачам свою повну непричетність до СРСР.

Іноді й важко доводилось, коли зустрічався зі співвітчизниками. Іде, наприклад, розмовляючи, сімейна пара з посольства. А я незворушно сиджу зі своїми щітками, нічим не виявляючи, що мову їхню розумію. Водночас серце кров’ю обливається, так хочеться повернутися на рідну землю...

Невдовзі я одружився з дівчиною — східною красунею, — напівтуркенею–напівперсіянкою. Дітей ми не мали.

У перервах між роботою я перевіряв схованки, вивчав умовні знаки на стінах і стовпах. Окрім такого «наскельного» живопису, спілкувався з агентами через зв’язкових. В основному необхідно було добувати потрібну інформацію. Приміром, що й скільки виробляється тим чи іншим заводом, яка його максимальна виробнича потужність...

У таких турботах промайнуло майже три роки, а потім усе частіше я став помічати навколо себе одні й ті самі обличчя. По вулицях міста за мною почав ходити «хвіст». Коли доповів про це в Москву, відповідь була коротка: «Негайно повертайся».

Однак зробити це відразу було неможливо: не попереджені зв’язкові й агенти могли стати легкою здобиччю іранської контррозвідки. Кинути своїх напризволяще я не мав ні професійного, ні морального права. Тиждень тривали згортання й консервація агентури. І цього вистачило, щоб мене заарештували за лічені години до від’їзду...

СПРАВЖНЬОГО РОЗВІДНИКА НА БАТЬКІВЩИНІ ПРИЙМАЮТЬ ГОЛИМ І БОСИМ.

НАВІТЬ У ВИХІДНІ

На сході Ірану в місті Мешхед є в’язниця для особливо небезпечних злочинців, у якій я просидів майже три роки. Спочатку мене засудили на смерть за шпигунство.

Доки чекав виконання вироку, занедужав на пневмонію. Тюремний лікар помітив на моєму тілі багато шрамів, які залишилися внаслідок поранень, одержаних на війні. Це було свідченням того, що я потрапив до Ірану з країни, де велися бойові дії. Так було спростовано мій персидсько-турецький родовід.

На той час між Іраном і СРСР склалися дружні, економічно вигідні відносини. Псувати їх через якогось там шпигуна іранське керівництво не хотіло, а домовитися про обмін зацікавленим сторонам теж не вдавалося: то одна багато вимагає, то інша мало дає.

Доки йшли торги, наша агентура діяла за східним звичаєм — підкупила охоронців. І ті просто... перекинули мене через паркан в’язниці. Тікай на всі чотири сторони! Ризик був великий, але й сидіти в камері не хотілося. А пробігти, пройти, проповзти мені треба було «недобру» сотню кілометрів...

Пам’ятаю спеку... Напевно, ніколи не забуду цього відчуття — сонячного опіку... У першу ніч ішов, не зупиняючись, прагнучи відійти якомога далі. Орієнтувався по зорях. Усі думки, почуття й устремління сконцентрувалися в єдине бажання: нікуди не звернути — тільки на північ! Не знав, коли й де перетну кордон. Та й чи дійду до нього...

Радисти, звичайно, передали, що я «вийшов з пункту А», але і без того про це знали — газети розсурмили про «карколомну втечу» шпигуна.

Йти доводилося вночі, а вдень ховатися від небезпеки. Тюремні черевики дуже швидко розвалилися, — замість них довелося використовувати шматки одягу. Я розумів: надія — лише на ноги, тільки вони допоможуть добратися додому. Харчувався ящірками, зміями, птахами, постійно відчуваючи спрагу. Тоді стояв посушливий серпень — роси не було навіть вранці...

За тиждень подолав понад сотню кілометрів і нарешті вийшов до державного кордону. З боку Ірану він був майже прозорий: через 3–4 кілометри блокпости і патрулі між ними — ото й вся охорона. Інша справа — наш: два ряди колючого дроту, контрольна смуга, датчики...

Уночі я, підкопавши зовнішній паркан, проліз під ним. Але на КСП зачепив датчик системи «Тантал» і поки повз до другого паркана, там уже очікував на мене прикордонний наряд з собакою.

Я зміг лише прошепотіти: «Заберіть мене…» Побачивши майже голу виснажену людину, прикордонники пересадили мене через огорожу і понесли до застави, яка була метрів за двісті. Тим часом я випив усю воду з їхніх фляг. На заставі мене нагодували, дали одяг, надали медичну допомогу.

Тоді якраз була субота — командирський день. Старшина повідомив про мене в комендатуру, й відповідь прийшла відразу — негайно доставити в Москву.

Вранці я прибув вертольотом до Ашхабада, де перебував кілька днів, доки не приїхали два полковники з ГРУ для супроводження мене до столиці.

ЗАКАВКАЗЬКИЙ

ВІЙСЬКОВИЙ ОКРУГ

Протягом 1957–1966 років я служив у розвідці Закавказького військового округу. Одного разу ми одержали дані, що американці копають глибокі колодязі для закладання ядерних фугасів на Тавризькому перевалі. Через нього, до речі, проходить стратегічно важлива дорога — Нахічевань–Джульфа–Тавриз, якою радянські війська могли б швидко здійснити марш до Ірану.

Безперечно, повідомлення про колодязі й фугаси на перевалі дуже стурбувало Москву. Оскільки місцева розвідка була недостатньо сильною, а завдання надто делікатним, з’ясувати все докладніше доручили мені — начальнику агентурного центру. Не останню роль у прийнятті такого рішення відіграв командувач округу генерал Толбухін.

Мене швидко «навчили» професії залізничного провідника, забезпечили необхідними документами й призначили старшим кондуктором Азербайджанської залізниці. У відділі кадрів, за відповідною вказівкою, мене направили на потяг, маршрут якого пролягав через підозрілий район.

Я влаштувався в останньому вагоні, моє робоче місце розміщувалося на задній площадці. Для фотографування мав крихітий «Мінокс» з потужним телеоб’єктивом, але розмахувати цією іграшкою на очах у всіх було б необачно. А раптом серед них замаскувався «колега» з сусідньої країни?

Недовго думаючи, я засунув фотокамеру

за пояс і «виходив до вітру», коли поїзд проїжджав повз об’єкти, що мене цікавили, а потім начебто не міг застебнути ґудзика чи просто стояв — дихав свіжим повітрям. Тихого клацання фотоапарата ніхто не чув, а поведінка моя була звичайною як для працівника залізниці.

Хоча перевал і невеликий, усього 3–4 кілометри, точність зйомки була дуже важливою. За тиждень я відзняв дві плівки по 60 кадрів, сфотографувавши десяток колодязів у різних ракурсах. Це дало можливість картографам «прив’язати» їх до місцевості й тим самим частково нейтралізувати небезпеку.

НІМЕЧЧИНА. ГРУПА РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК

У 1966 році мене перевели в Групу радянських військ у Німеччині на посаду заступника начальника розвідки ГРВН з агентурної роботи. Грошей на оперативні витрати Центр не шкодував. Аркуш паперу з необхідною інформацією, переданий вчасно в потрібні руки, заощаджував величезні матеріальні витрати і ресурси всієї держави.

Ситуації іноді траплялися нестандартні, а часто й надто делікатні. Найнепередбаченішим було вербування агентки в Німеччині. Вона працювала друкаркою в міністерстві, тож інформація, що нас цікавила, йшла буквально через її руки. Одного разу під час чергової зустрічі ця розкішна дівуля несподівано заявила, що як винагороду за надані послуги вона бажає мати зі мною сексуальні стосунки. Тільки за такої умови буде добувати потрібну інформацію…

Центр «дав добро» на мій запит, однак треба було вирішити: як зробити, щоб і завдання виконати, і вірність подружню зберегти. Виручив колега. Агентку інтимного спрямування я познайомив з хлопцем, який мав атлетичну статуру, був вродливим, товариським, привабливим. «Підміна» дівчину не розчарувала, так й він був задоволений.

...Якось мій агент повідомив, що має технічну характеристику новітнього інфрачервоного приладу для танка, який набагато випереджає світові аналоги. Він виставив рахунок: за власне інформацію, ризик, пов’язаний з її одержанням та супутні витрати. Як скласти все разом — досить пристойна сума.

Я доповів керівництву, але попередив, що потрібна додаткова перевірка, оскільки сам не був впевнений у об’єктивності інформації. Отримавши «добро» і необхідні кошти, придбав потрібні документи і переправив до Москви.

Реакція була блискавичною: «Прилад дістати». Очевидно, експерти визначили його цінність й рекомендували для детального вивчення. Хоча завдання було важким, мені вдалося виконати його за три–чотири місяці.

Згодом цей же агент повідомив, що може дістати документацію на танковий дизель, який працює на будь-якому паливі. За двигун він вимагав мільйон німецьких марок, адже цей механізм здатний працювати не тільки на солярці, а й на бензині, гасі, ракетному паливі, навіть на спирті. Москва не повірила, що такий двигун може бути створений, а тому забажала одержати дизель «живцем».

Виконати цю вимогу було набагато складніше, адже танковий двигун в кишеню не заховаєш. Тут потрібна чітко спланована й продумана операція. Водночас надійшов довгоочікуваний наказ про переведення мене до Києва.

Хотів я справу передати зміннику, але генерал армії (згодом — маршал) Куликов заявив:

— Якщо не дістанеш движок, не бачити тобі Києва. Зателефоную міністру оборони маршалові Гречку, і твоє призначення буде скасовано...

Отже, довелося братися за справу. Принципову згоду агента отримав швидко. Набагато складніше було вирішити проблему доставки агрегату. Навіть точну дату ніяк не вдавалося визначити.

— Коли зможу, тоді й привезу, — наполягав агент.

Його можна було зрозуміти: непомітно передати справжній двигун — надзвичайно складно й небезпечно. Вирішили: коли агент визначиться з датою, то зробить позначку на стовпі автобану — умовний знак і число. Про місце домовилися заздалегідь. Щодня, зранку і ввечері, один із моїх підлеглих повз нього проїжджав. Нарешті він доповів: знак і число — є!..

Той день у підрозділі генерала Горбаня був «невдалим»: під час планового маршу «зламалися» дві машини, застопорили всю трасу... Поліція мусила спрямувати транспорт в об’їзд. А ми, залишившись на огородженій ділянці, швидко переклали з однієї вантажівки до іншої ящик з двигуном, а на його місце поставили такий самий — з якимись залізяками.

Поки ми везли двигун територією Німеччини, з Москви літаком вилетіли фахівці. На місце зустрічі прибули одночасно. Коли оглядали агрегат, його частково навіть розібрали. Висновок був однозначний: це те, що треба!

Куликов одразу ж доповів маршалу:

— Товаришу міністре оборони! Я виконав поставлене завдання! Я дістав двигун!

«Я» — тобто він, Куликов. Про мене — ні слова...

Генерал армії вислухав поздоровлення маршала, поклав слухавку, а потім дістав із шухляди столу золотий годинник:

— Тримай, заслужив! Можеш їхати до свого Києва. А якщо потрібна допомога — квиток, контейнер — кажи зараз, допоможу.

...У 1971 році мене затвердили на посаду начальника розвідки Київського військового округу. На плечі лягла величезна відповідальність: розвідувальні частини і з’єднання, штаби, тисячі людей особового складу, сотні одиниць бойової та спеціальної техніки. З цим я успішно впорався: багато об’єктів, що належать Головному управлінню розвідки Міністерства оборони України, були створені саме в ті роки. А в грудні 1972 року мені присвоїли військове звання «генерал-майор».

ТУРЕЧЧИНА.

ЗНОВУ ДЕЛІКАТНА СПРАВА

У 1975 році я відбув військовим, військово-повітряним і військово-морським аташе СРСР до Туреччини. Там мене, стріляного, як кажуть, генерала, який вільно володіє турецькою мовою, швидко визнали військові, політичні та культурні кола Туреччини, військові представники інших країн.

На новій роботі, як старший за званням серед військових аташе, я став дуайєном військового аташату. Ця посада досить-таки умовна, щось на кшталт старости всіх іноземних військових дипломатів на турецькій землі. Її особливістю є те, що всі військові аташе, які прибувають до Туреччини, мають представлятися дуайєну.

Утім, працювати доводилося дуже професійно, адже «очі й вуха» спецслужб були спрямовані на мене від першого кроку з борту літака.

У Туреччині у мене був великий штат розвідників. І будь-який зв’язок з ними міг стати небезпечним. Якщо за кимось ведеться стеження, то перевіряють всі контакти. Попросив у випадкового перехожого сигарету — вистежують і його. Кинув недокурок — підберуть і перевірять. Навіть якщо спіткнувся, агенти ретельно досліджують кожен квадратний сантиметр цього місця.

Тому нелегальний розвідник має чіткі інструкції. Помітив стеження — негайно доповідай. Звичайно, в такому випадку можуть зняти з посади й відкликати. А якщо наші не встигнуть, заарештує місцева контррозвідка і посадять до в’язниці, як було зі мною в Ірані. І якби тоді визнав своє громадянство, мене могли б оголосити поза законом і вислати з країни зі скандалом міжнародного рівня, як це було з віце-консулом СРСР у Стамбулі.

Місцева контррозвідка засікла його нібито поблизу якоїсь схованки. Відразу заарештували й негайно вислали з країни. Але найцікавіше те, що ні явки, ні схованки там не було. За віце-консулом просто стежили, як і за кожним радянським громадянином, про всякий випадок, ну, може більш прискіпливо.

У Туреччині я мав багато друзів. Наприклад, вдалося налагодити тісні стосунки з грецьким військовим аташе. Цьому сприяли особисті симпатії та наявність спільного ймовірного супротивника. До речі, саме він допоміг мені роздобути інформацію про турецький десант, який готувався висадитися на Кіпрі. Я вже мав деякі дані, але їх було недостатньо. Тому на черговому прийомі звернувся з цього приводу до грецького військового аташе.

— Зайдіть до мене завтра вранці, — відповів він.

У призначений час я був на місці. Він запросив мене до свого захищеного від прослуховування робочого кабінету, відкрив сейф і показав мапу. На ній була позначена вся оперативна обстановка, план вторгнення, сили і засоби. У чотири руки ми швидко скопіювали все це на кальку, випили коньяку й розійшлися.

АТАШЕ, ГОСТІ Й... «ЖУЧКИ»

Робота військового аташе за кордоном передбачає знайомства з керівниками своєї держави. Коли Косигін і Ляшко приїжджали до Туреччини й зупинялися в посольстві, я мав можливість спілкуватися з ними не за протоколом. За таких обставин високопосадовці СРСР іноді дозволяли собі щиро й доброзичливо ставитися до простих офіцерів.

Для керівника уряду України Олександра Ляшка мені довелося бути і перекладачем, і екскурсоводом. Якось запросив його до себе додому повечеряти. Коли зайшли до квартири, я мовчки показав йому на світильники, розетки, карнизи та інші місця, де турецькі спецслужби зазвичай встановлюють свої «жучки». Він був вражений.

Втім, ситуація, коли дипломати знаходять у своїй квартирі «жучків», але ставляться до цього спокійно, не є звичайною. Адже заздалегідь відомо, що владні представники країни перебування будуть вибачатися, посилатися на «безсовісних» підлеглих, а постраждалому дипломату нададуть нове житло. Причому можна бути впевненим на сто відсотків: у новій квартирі «жучків» буде аж ніяк не менше, а навіть більше, однак значно краще схованих.

Коли ми з Ляшком вийшли на вулицю, він поспівчував мені: «Митрофане Юхимовичу, шановний, як же Вам живеться в такому акваріумі?!» І тоді я наважився попросити: «Замовте за мене слово, допоможіть повернутися у Союз...»

Не знаю, чи вплинуло моє прохання, чи Центр сам так вирішив, але незабаром мене відкликали на Батьківщину.


Оцінити статтю

Поточна оцінка: 5.00


Назад

Rambler's Top100 Rated by MyTOP