"Військо України"

Ім’я військового розвідника Євгена Березняка (“капітан Михайлов”, “майор Вихор”, “Голос”) тепер широковідоме. У серпні 2001 року йому присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”.

Ще у 1967 р. на телеекранах з’явилася багатосерійна пригодницька стрічка “Майор Вихор”. Згодом у газеті “Известия” був надрукований нарис “Здравствуй, майор Вихрь”. У багатьох листах, які надійшли на адресу автора, повторювалося запитання: як це справді було? Так виник задум, а потім і книги Євгена Березняка “Я — Голос”, “Пароль "Dum Spiro"”, “Операція "Голос"”.
Бойова група “Голос”, діючи у глибокому тилу гітлерівців, успішно виконала поставлені перед нею завдання. Однак коли Березняк доповів начальнику розвідки штабу фронту про своє перебування в гестапо, почалися виклики, бесіди, що нагадували допити. День Перемоги розвідник та його радистка зустріли у таборі НКВС №174.

Повість “Пароль "Dum Spiro"”, яка нещодавно вийшла друком (перший варіант опублікований у 1972 р.), Євген Березняк присвячує 60-річчю визволення України та річниці Великої Перемоги. Пропонуємо увазі читачів уривок з цього твору.

...Напередодні нам у штабі вручили наказ: ми повинні були з’явитись у призначене місце для подальшого проходження служби. А опинились ми 1 червня 1945 року... у перевірочно-фільтраційному таборі одного з підмосковних містечок.

Серед моїх товаришів по нещастю були і полковники, і заслужені генерали, і Герої Радянського Союзу — люди, що з тих чи інших причин побували в оточенні, у полоні, в гітлерівських концтаборах, у гестапівських катівнях. Тут можна було зустріти і нашого брата-розвідника.

...Чорна тарілка табірного репродуктора доносила до нас марші Параду Перемоги на Красній площі. Ніколи не забуду літнього полковника, який мовчки слухав репортаж з параду. Непорушне, суворе його обличчя неначе скам’яніло. І тільки в очах — суперечливі почуття: радість, біль, смертельна образа, німий крик: “Чому я не там? Чому я тут?”

Табір був розташований у школі. Для мене, колишнього вчителя, це було особливо боляче. У класах — нари у три яруси, набиті соломою матраци. Спека, задуха нестерпна, хоча на ніч вікна відчинялися.

Як годували? Давали юшку то з гороху, то з сочевиці, зрідка ложку-другу “шрапнельної” каші. Як у звичайних “гулагівських” таборах. Може, трошечки краще. “Фільтр” нікого не милував, діяв, як-то кажуть, не зважаючи на особи.

Одягнуті всі були — хто в чому прибув: одні в цивільному, інші в армійському — тільки без погонів. Водили нас на елеватор — розвантажувати зерно, рис.

Тяжка праця, табірне харчування, та ще більше, ніж усе це, пригнічувало ставлення до всіх нас як до вже “викритих” зрадників. Удень — робота, вночі — допити. Кінець був відомий заздалегідь. Усіх нас чекало — кого строк (щодня чоловік із десять забирали до таборів), кого японський фронт (штрафбат). Ну, а тих, кому пощастить, довідка: “Пройшов держперевірку”. Люди прибували партіями: і не тільки за “направленнями” “Смершу”.

Деякі командири страхували себе, оберігали свій спокій, свою шкуру, посилаючи на “перевірку” в табори підлеглих — розвідників, офіцерів, єдина провина котрих полягала в тому, що вони побували серед ворогів.

Бесіди-допити не відзначалися різноманітністю. Втім, як і “логіка” мого слідчого:

— Чому? Як це тобі вдалося? З лап гестапо або виносять мертвими, або виходять зрадниками. І взагалі, уся ця історія з Монтелюпихою, з Тандетою — надто підозріла. Не інакше — зліплена в гестапо. Легенда для дурнів. І потім — дві вдалих “утечі” командира і радистки. Чому радистку знайшли, схопили, а командира не відшукали? Хтось виказав, хтось таки зрадив.

— Чи не мене,— відчуваю, як лють піднімається,— чи не мене підозрюєте?

— А чому б і ні? Чому я тобі, сволото, повинен вірити? Моя тобі остання порада: чим скоріше признаєшся, чим скоріше підпишеш — тим краще для тебе.

— По-перше, як офіцер прошу, вимагаю: не тикати. Мене поки що не позбавили військового звання. А по-друге, повторюю, я про все написав у рапорті.

— Мало що людина може написати. Усі ви, з розвідки, вигадники і “втечу” також неважко влаштувати. Знаємо ми ці “коники”.

...Тепер я б цього не сказав, бо таки маю що додати до сказаного вище. У травні 1989 року, після 20-річної перерви я знову дістав можливість перечитати архів групи “Голос”.

Як видно із запису, оперативну справу розпочато 2 червня 1944 року і закінчено 7 березня 1945 року. На ній гриф: “Цілком таємно. Зберігати б/строково”.

У висновку, датованому 23 березня 1945 року, сказано все те, що визначило наперед нашу долю в наступні місяці. У документі йшлося про неправдоподібність утечі “Голоса” з гестапо, про те, що факт арешту “Комара” і та обставина, що “Голоса” в цей час не знайшли, викликає підозру (?!), чи не “Голос” виказав радистку. А ще підкреслювалося, що “Голос” приховав факт свого арешту від Центру і від інших членів групи аж до виходу з тилу.

Була висловлена також підозра, що в передачах групи мала місце дезінформація (у першому нашому донесенні про 17-ту армію і справді було допущено описку). І хоч описка ця була нами негайно виправлена, у “висновку”, однак, її розцінили як свідому лжеінформацію. Кожний рядок, кожне слово обпікало кричущою несправедливістю, явним наклепом.

Ось коли я зрозумів, що тоді, у березні 1945-го, нас зраджували, від нас відхрещувалися, умиваючи руки. Не один раз, а щонайменше — двічі. А саме ж тоді вирішувалася наша доля, і той, хто укладав цей документ, і той, хто його санкціонував, не могли не знати, чим це загрожує. Що тут доклав рук (висновок-присуд не міг з’явитися без його, вищого начальника, згоди) і полковник Бевзь,— було ясно. Той самий, який, здавалося, так щиро запевняв мене: “Хоч що б там трапилося, знай, я тобі вірю”.

...Тепер, через стільки років, усе, нарешті, ставало на свої місця, діставало своє пояснення. Моє перебування в “резерві” при розвідвідділі штабу фронту, постійні візити невідомих мені осіб на конспіративні квартири, нескінченні розпитування, вимушене неробство, відчуття непотрібності і неясні сподівання.

Своєї логіки набувають також дії мого мучителя-слідчого. Він, звичайно, читав “висновок” і вбачав своє завдання лише в тому, аби будь-що вибити показання, які б його підтверджували. До того ж, слід гадати, над ним тяжіли як особистий досвід, так і практика установи, де люди, винні або, що траплялося значно частіше,— невинні, опинившись під слідством, на допитах майже всі, за незначним винятком, усе врешті-решт підписували, в усьому признавалися.

Звідси й упевненість, майже аксіома: хто побував у руках гестапо, не може не зламатися, не може не зрадити. А тим часом — я знаю багато таких — не ламалися, залишалися вірними справі, переконанням, Батьківщині.

Знову ті самі запитання, і знову мої ті самі відповіді: “Я про все написав у рапорті, і про втечу теж. До написаного мені нічого додати”.

...Це сталося в перші дні серпня. Якось увечері підходить до мене Георгій.

— Слухай, Євгене, є тут у мене надійна людина, фронтовик — водій полуторки Микола. Він щодня буває у Москві й може там вкинути листа. А вже кому — тобі видніше.

Я згадав нашого учителя — начальника відділення розвідшколи Василя Степановича.

— Є,— кажу,— така людина. Навіть адресу пам’ятаю: Москва, п/с 1183.

Віддав лист-записку без особливої надії на якісь зміни. Минуло чотири дні. Мене викликали в управління табору. Похмурий, з червоними від безсоння очима майор повідомив, що я пройшов спецперевірку і вільний, про що свідчила тут же видана довідка (і досі зберігаю її).

...У сусідній кімнаті застав Ольгу (всі ці тижні ми бачилися тільки один раз — на очній ставці) і знайомого викладача розвідшколи — підполковника Лебедєва. Він сказав, що нам треба поспішати, щоб встигнути на електричку.

Не минуло й півгодини, як ми вже сиділи у вагоні. Завидна приїхали до Москви. Підполковник завіз нас у готель. У номері уже чекали товариші з Головного управління Генштабу. Нам видали нове обмундирування, продовольчі атестати, квитки до Львова, грошову допомогу.

На Київський вокзал нас відвіз той самий підполковник. Прощаючись з нами, він порадив (“по-дружньому”) “забути”, викреслити з пам’яті, з біографії все, що пов’язано з операцією “Голос”, з розвідувальною діяльністю. Я намагався прислухатись до “поради” і “забути”. Проте мене не забували і після “державної перевірки”.

Невдовзі я дізнався, а потім, як-то кажуть, відчув на власній шкурі, що, як і раніше, “під ковпаком”, що постійний нагляд органів держбезпеки триває. Про це мені нерідко говорили ті (світ не без добрих людей), кого зобов’язували систематично інформувати, з ким я спілкуюся, хто буває у мене і де буваю я.

За характером я оптиміст. Завжди вірив у торжество справедливості, начебто й витримки ніколи не бракувало. Проте у мене почали здавати нерви.

“Чи варто взагалі жити,— часом ятрила душу думка,— якщо попереду суцільний морок, безвихідь, становище “неблагонадійного”?”.

І це після всього, що було: завжди чесно виконував свій обов’язок, робив для Вітчизни все, що міг, і навіть трішечки більше. Єдине, що мене тоді заспокоювало,— моє чисте сумління.

ПАРОЛЬ “Dum Spiro”