Головна сторінка Редакційна колегія   Адреса   Передплата   Архів

№ 02'2006

Микола КУЗЬМІН: «В Афганістані існував чіткий поділ офіцерів-розвідників на «щасливчиків» і «невдах»

Бесіду вів Едуард ЛИТВИНЕНКО

Кожний рік віддаляє нас від тих часів, коли слова «Чорний тюльпан», «Вантаж–200» були у кожного на устах. У цьому році минає сімнадцята річниця з дня виводу радянських військ із Афганістану. За роки ведення бойових дій у цій країні Радянський Союз втратив більше тринадцяти тисяч військовослужбовців. Майже третина з них були українцями... Про службу у складі «ограниченного контингента» радянських військ в Афганістані, згадує викладач кафедри розвідки Національної академії оборони України полковник запасу Микола Кузьмін.

— Миколо Михайловичу, як Ви потрапили до Афганістану?

— У 1979 році, після закінчення Академії бронетанкових військ, мене направили в 58-му мотострілкову дивізію, що дислокувалася в Центральних Каракумах (м. Кизил-Арват, Туркменія). 15 грудня у нас, як і в більшості з’єднань ТуркВО, була введена підвищена бойова готовність і почалася відмобілізація. Дивізія поповнилася вісьмома тисячами «партизан» (військовослужбовцями запасу), здійснила майже тисячокілометровий марш і 24 грудня зосередилася під Кушкою.

У ніч на 28 грудня 1979 році на Кушкинському напрямку почалося введення радянських військ. Першою перейшла кордон з Афганістаном 5-та гвардійська мотострілкова дивізія, а за добу це мала зробити і наша, 58-ма. За планом ми повинні були здійснити марш до Кандагара і забезпечувати прикриття афгано-пакистанського кордону. Зважаючи на те, що введення радянських військ пройшло успішно, рішення про введення 58-ї мотострілкової дивізії в Афганістан відмінили. До 3 березня дивізія стояла на кордоні, а згодом повернулася у попередній пункт дислокації.

Проте вже 28 грудня оперативна група від штабу дивізії, до якої входив і я, начальник розвідки, під керівництвом начальника штабу підполковника Журбенка у складі 5-ї дивізії перетнула кордон Афганістану. Протягом стокілометрового маршу до міста Герат група проводила рекогносцировку місцевості, особливо перевалів. Погода була жахлива — дощ, сніг, ожеледиця...

В Афганістані ми перебували дві доби. Місцеві мешканці опору не чинили. Дотепер пам’ятаю, як вони стояли уздовж маршруту нашої колони у легкому одязі і калошах на босу ногу. Діти жадібно хапали все, що їм кидали з машин — хліб, консерви, бушлати...

Тому перше враження про цю країну у мене було таке: тут живе нещасний народ. Нам здавалося, що ми дійсно виконуємо шляхетну місію, рятуючи цих людей від злиденного життя.

Влітку 1980 року я був переведений до міста Кушки в 88-му мотострілкову дивізію, яка була сформована на місці 5-ї гвардійської, і прослужив тут, на кордоні з Афганістаном, більше двох років. Коли в листопаді 1982-го повідомили про направлення мене в Афганістан, я навіть не здивувався і сприйняв це як належне.

Так вже вийшло, що в 201-й дивізії з начальниками розвідки не щастило: перший — майор Шепілевський загинув під час бою з душманами в листопаді 1980 року, другий — підполковник Риженко був знятий з посади в жовтні наступного, а третій — майор Захаров — у грудні 1982 року. Обоє, як зазначалося в наказах, «за втрату керівництва розвідкою і низькі професійні якості».

Думаю, що я був не кращим і не гіршим за моїх попередників. Начальник розвідки — це громовідвід, «стрілочник» у дивізії. Так воно було й у Велику Вітчизняну війну. Потрапила колона в засідку, десь відбулася диверсія… Хто винен? Звичайно розвідник — не розвідав, не оцінив, не володіє обстановкою.

До речі, мене у травні 1984 року також зняв з посади командуючий 40-ї армії Генералов. Але про це пізніше…

— На «бойові» Ви ходили за власним бажанням?

— На бойові завдання за власним бажанням не ходять. Це входило в мої обов'язки. Звичайно, якщо діяли розвідпідрозділи, такі як розвідувальний батальйон, підсилений артилерійським або мотострілковим підрозділом, то я, як правило, керував бойовими діями. У бойовому наказі по дивізії зазначалося, хто є керівником бойових дій групи або підрозділу, які виходять на завдання. Тому мови про добровільність не було взагалі. В моїх інтересах, як старшого начальника підрозділу, йти на «бойові» разом зі своїми підлеглими, щоб мати уявлення про ефективність розвідки. Разом з тим, участь офіцерів штабу в операціях позитивно впливала на мікроклімат у колективі та стосунки між начальниками і підлеглими.

— Чи вважали Вас щасливим розвідником?

— Фортуна — то окрема тема. Про неї може розповісти кожен, хто воював. Адже війна — це суцільне везіння і невезіння. Скажімо, стоїть солдат в одному місці — живий, зробив крок вправо чи вліво — убили. Прапорщика Соніна, до речі, киянина, у січні 1984 року на моїх очах «прошило» кулеметною чергою. А після бою з’ясувалося, що він залишився живим і майже неушкодженим. Одна куля ледь зачепила праве плече, друга — ліве передпліччя. Щасливчик? Ще й який!

А ось інша ситуація. Одна-єдина куля, причому випущена з відстані близько 800 метрів, влучила в шию старшому лейтенанту Смирнову, до того ж дотично, але пошкодила сонну артерію. І все… Загинула людина, хоробрий розвідник, який прослужив в Афганістані майже два роки…

Не знаю, як мої колишні підлеглі, але особисто я вважаю себе щасливчиком. Все ж разів зо п’ять потрапляв у засідки «духів» і залишився живим. Два випадки дуже добре запам’ятав…

Це було 17 квітня 1984 року, по дорозі Термез—Кабул, недалеко від тунеля Саланг. Наш батальйон колоною прямував у Пандшер, де проходила операція проти формувань Ахмад-шаха Масуда. Кілька груп душманів (близько 40 чоловік) вночі зайняли позиції обабіч дороги і, коли проходила колона, — напали на неї.

Тоді у наш БТР влучили з гранатомета. А в ньому знаходився ящик з боєприпасами. Можете уявити, який був вибух і що залишилося від бронетранспортера та тих, хто в ньому був... Ще один БТР і БМП «духи» підпалили, але ми зуміли евакуювати екіпажі.

Командиром колони був начальник штабу 149-го мотострілкового полку майор Бабенко, який тільки-но прибув із Союзу. Природно, він розгубився, адже до такого повороту подій готовий не був, а командир батальйону, який готувався до заміни в Союз, відкрито в бій не рвався.

В тій ситуації я взяв командування на себе. Бій тривав цілий день… Ми втратили 17 чоловік і більше 30-ти були поранені.

Наступного дня прилетів високий чин з Кабула і протягом двох годин вів розслідування: «поводив нас носом» по розділу Бойового статуту «Розвідка на марші в передбаченні зустрічного бою». Результати стали відомі вже назавтра. Шифротелеграмою командувача 40-ї армії мене звільнили із займаної посади і призначили з пониженням. Спасибі командиру дивізії генерал-майору Шаповалову, який звернувся до начальника штабу ТуркВО і пояснив ситуацію. Той, у свою чергу, зателефонував командарму. Як це зазвичай тоді робилося в армії, наказ не скасували, але й не зажадали його безумовного виконання. Як бачите, пощастило, причому двічі: не загинув у бою і не зняли з посади.

Але головним своїм везінням вважаю те, що в розвідувальних операціях під моїм командуванням людських втрат було небагато. Не довіряю я гучним заявам деяких командирів, які стверджують, що під їхнім керівництвом підрозділи воювали без втрат. Це або брехня, або то були такі «бойові» дії.

Під час бою поранені й убиті є завжди. Питання лише — скільки їх? І це залежить від уміння командира і професіоналізму солдата.

Солдатський поговір чітко розділив офіцерів на щасливих і невдах. Звичайно, це суб'єктивна думка. Зрештою, і в щасливчика може влучити куля. Прикладів — багато. Але з щасливим командиром іти в розвідку все-таки легше, ніж з невдахою — настрій інший. Цікаво, що цей поділ відбувається якось спонтанно, після декількох бойових виходів.

Часто навіть добре підготовлені офіцери отримували репутацію невдах. І навпаки, доволі посередні — щасливчиків. Недаремно удачу називають птахом — схопити за хвіст її вдається не кожному.

— Коли закінчилося для Вас афганське «відрядження»?

— У листопаді 1984-го прибув офіцер, який замінив мене. Підготовка гідної заміни — річ складна. За наказом на передачу справ і посади відводилося три доби. Проте це, не означало, що той, хто здає посаду, через три доби вже виїжджає в Союз. У кращому випадку — через тиждень.

Хоча існувала й така практика, коли офіцер, який прибував на заміну, йшов на бойові дії зі своїм попередником. Входив у курс справ, спостерігаючи за діями своїх підлеглих, вивчав обстановку... Щоправда, офіцери бойових підрозділів ставилися до цього негативно. Пам'ятаю два випадки, коли, здаючи справи своєму наступнику, під час супроводу колони або при виході на «бойові» гинув офіцер, який думками вже був на Батьківщині. Так загинув командир розвідроти 249-го мотострілкового полку капітан Наметів: БМП, в якому він знаходився, підірвався на міні. З чотирнадцяти чоловік живим залишився лише один.

Взагалі питання придатності вирішувалося досить просто. Якщо бачили, що новоприбулий не справляється, відправляли негайно. Багатьох знімали за недисциплінованість, а основному — за пияцтво. Знімали з посад, призначали з пониженням — там це було дуже просто...

— Сьогодні говорять про те, що офіцер, якого направляли в Афганістан, не мав вибору…

— Дурниця. Силоміць нікого не заганяли, навіть солдата. Кожний міг відмовитися… Я знав таких. Ніхто їх не репресував, партквитки не відбирав.

Коли я служив у Кушці, командир моєї дивізії генерал-майор Багрянцев відмовився їхати в Афганістан. І що ж?.. Нічого особливого не сталося: він продовжував служити, а згодом був призначений заступником командувача Сибірським військовим округом.

Афганістан, повторюю, був справою добровільною. Вважалося, що бойових дій наша армія там не веде. Хочеш допомогти афганському народу, послужити своїй державі, випробувати себе — вперед!

Я знав багатьох людей, які навіть просилися туди. Наприклад, командир батальйону майор Козлов, який служив на Далекому Сході, написав дев'ять рапортів! Чотири місяці воював і загинув — підірвався на міні під час однієї з операцій. Свого часу я сам написав два рапорти з проханням направити мене в Афганістан…

— За що Ви отримали перший орден?

— Його я отримав у березні 1984 року. Тоді мені вручили відразу два: орден Червоної Зірки та афганський орден «Зірка». Справа в тому, що в Афганістані діяла система нагородження мирного часу. Оформлені документи проходили всі інстанції: армію, округ, Москву і там чекали своєї черги. Вся процедура тривала майже рік. Причому до наступної відзнаки тимчасово не представляли. Я, наприклад, був представлений до чергової нагороди через три місяці після одержання двох перших. Другий орден Червоної Зірки знайшов мене вже у 1986 році в Одеському військовому окрузі.

— А як складалася Ваша подальша кар’єра, після Афганістану?

— Після повернення на Батьківщину мені пропонували посаду командира полку, в штабі ТуркВО. Я відмовився. Зріднився я зі своєю дивізією, офіцерами, солдатами-розвідниками. Не повірите, «замінився» в Союз, в Одеський військовий округ, а через рік — знову просився в Афганістан. На жаль, полковницької посади в розвідці тоді не знайшлося… І хоча вже пройшло 20 років, іноді бачу уві сні Афганістан, 201-шу дивізію і себе.

Прослужив я в армії 31 рік, але два роки в Афганістані вважаю найкращими. Там я зустрів справжніх чоловіків... Там я займався тим, до чого готувався все життя.

— На Вашу думку, яким критеріям слід сьогодні надавати перевагу в підготовці і вихованні захисників Вітчизни?

— Повернувшись з Афганістану, я вважав, що мій досвід боротьби з бандитськими угрупуваннями практично не потрібний для армії, яка виконує «традиційні» завдання. Але часи змінилися. Питання боротьби з незаконними збройними формуваннями, протидії антитерористичним акціям нині є особливо актуальними.

— Свого часу досить гучно лунали заяви відомих політиків про те, що в Афганістані радянська артилерія і вертольоти ведуть вогонь по своїх військах, які потрапили в оточення...

— За два роки я жодного разу такого не бачив і не чув про таке. І тоді, і зараз солідарний з Сергієм Червонопиським, який подібні заяви відкидає. Адже не можна говорити на всю країну про те, чого не знаєш, ніколи не бачив і чого не може бути в принципі.

Випадки нанесення ударів по своїх — це були помилки у взаємодії. І не обов’язково тоді, коли наші підрозділи потрапляли в оточення, а часом у звичайних ситуаціях. Проводиться, наприклад, операція в горах. Нашим підрозділом взято у кільце кишлак, в якому засіли душмани. Завдання груп підтримки авіації і артилерії — нанести удари в середину цього кільця. Але точність таких ударів, які ми зараз називаємо точковими, з відхиленням у 20–30 метрів, була досить низькою.

— «Афганські» традиції — що це?

— У Києві я вже більше п’ятнадцяти років. У столиці багато моїх однополчан — ветеранів–«афганців» 201-ї дивізії. Тільки зі мною служили десять чоловік. Щороку ми зустрічаємося, згадуємо ті часи і своїх полеглих товаришів... Незважаючи на те, що у кожного із нас життя склалася по-різному, ми завжди готові прийти на допомогу один одному так, як це часто робили там, в Афганістані.


Оцінити статтю

Поточна оцінка: 4.57


Назад

Rambler's Top100 Rated by MyTOP