Головна сторінка Редакційна колегія   Адреса   Передплата   Архів

№ 09-10'2003

Агентурна розвідка

Валерій ГРИНЧАК
ветеран афганської війни, Герой Радянського Союзу

У цій статті автор ділиться досвідом організації та практичного здійснення розвідки в 40-й армії ЗС СРСР, що вела бойові дії на території Афганістану. В Іраку українські військові матимуть більш мирні завдання, будуть жорстко обмежені у застосуванні зброї та інших бойових засобів. Проте загальні принципи організації розвідки, окремі практичні приклади, творчо застосовані в умовах миротворчої операції, цілком можуть стати в нагоді.

Однією із неодмінних умов успішного виконання завдань, поставлених перед українськими військовослужбовцями в Іраку, є глибоке знання оперативної обстановки в зоні відповідальності. Також велике значення мають настрій населення, наявність угруповань чи окремих осіб, вороже налаштованих проти присутності на своїй землі іноземних військ, та прогнозування їхніх можливих дій. Про характер дій прихильників скинутого С. Хусейна вже можна судити по захоплених архівах і по обстановці в країні. У знайдених в м. Басрі документах під грифом “Цілком таємно” був виявлений так званий “Аварійний таємний план”, підписаний начальником розвідки ще 23.01.2003 р., задовго до початку бойових дій. План передбачає 11 заходів на випадок, як говориться в цьому документі, “захоплення влади американсько-британсько-сіоністською коаліцією”. На першому плані “мародерство і підпал усіх державних установ, у першу чергу приміщень спецслужб, ушкодження водопроводу й електромереж, створення перешкод для внутрішніх і міжнародних комунікацій”. Як свідчать події останніх місяців, подібні плани поступово втілюються в життя, про що свідчать неодноразові обстріли американських і британських колон, окремих груп військовослужбовців, вибухи на нафтопроводах.

5-та ОМБ буде тільки частиною міжнародного контингенту. Організаційне та матеріальне забезпечення її дій, у тому числі надання докладних розвідувальних даних, буде виконуватися вищими штабами. Однак, як показує практика Югославії і Косового, через велику кількість інстанцій міжнародних сил така інформація може надходити із запізненням, спотворюватися неточностями в перекладі, суб’єктивно оцінюватися в залежності від традицій військових шкіл різних держав та воєнних блоків. До того ж, і це підтверджує військова історія, американці й англійці дуже неохоче діляться інформацією із союзниками, якщо є хоч найменший ризик розкриття джерел її одержання. Тому командування української бригади повинне мати якийсь мінімум сил і засобів розвідки і самостійно збирати й аналізувати інформацію в призначеній зоні відповідальності. Отже, цілком виправдано введення до складу бригади і кожного механізованого батальйону відділень розвідки та розвідувальних взводів. Однак виникає ряд проблем щодо їхнього озброєння та технічної оснащеності. Наприклад, чи дійсно необхідні шість розвідувальних хімічних машин в умовах, коли вже не один місяць американці й англійці з усіма своїми потужними ресурсами не можуть знайти навіть слідів іракської зброї масового ураження. А ось чого у складі бригади бракує, так це хоча б кількох спеціалізованих комплексів радіорозвідки типу “Таран” і “Рама”. Адже одним із завдань бригади є прикриття кордону з Іраном. А це передбачає знання обстановки як з одного, так і з іншого боку кордону, та й радіорозвідка могла б дати деякі відомості про дії спецслужб Ірану, які вороже ставляться до американців, що контролюють Ірак. До того ж, ця ісламська держава аж ніяк не бажає втратити можливості розширити вплив на південно-східну частину Іраку, більшість населення якої мусульмани-шиїти.

Надії ж на інформацію від відповідальних за сектор поляків чи підрозділів і частин армій Болгарії, Румунії, Латвії, Литви, Словаччини й Угорщини, що входять до польського сектора, досить мало. Ці країни ніколи не славилися потужною радіорозвідкою і покладалися завжди на СРСР, а нині — на НАТО. До того ж фахівців з арабської і перської (фарси) мов у цих країнах, напевно, менше, ніж в одній Україні. Крім того, постійно змінюючи фахівців з радіорозвідки, можна отримати найбагатшу практику радіопрослуховування в незнайомому для нас близькосхідному регіоні. Та й радіоефір самих американців та англійців (що практикується ними при виконанні бойових завдань) теж не завадило б послухати нашим радіорозвідникам, щоб передбачити ситуації, в яких можна опинитися у майбутньому.

Перебування радянських військ в Афганістані супроводжувалося високим рівнем активності ісламських опозиційних збройних формувань, постійними обстрілами, диверсіями на комунікаціях, терактами проти представників кабульського режиму. За цих умов великого значення набула розвідка як головний вид бойового забезпечення військ. До добування інформації залучалися всі наявні в розпорядженні 40-ї армії види розвідки: агентурна, військова, спеціальна, повітряна, радіотехнічна.

У серпні 1980 р. в Афганістан були спрямовані команди спецпризначення комітету держбезпеки, які об’єднали в загальну систему, що одержала кодову назву “Каскад”. Ці команди формувалися на основі того чи іншого регіону країни: “Алтай” (відповідні регіони Росії), “Кавказ” (Ростовська обл., Ставропольський край, закавказькі республіки), “Тібет” (Середня Азія), “Карпати” (Україна і Молдавія). Українська команда складалася з 250 чоловік – 130 кадрових офіцерів і 120 військовослужбовців запасу, із них близько половини також мали офіцерські звання.

Головне завдання команд “Каскаду” полягало в оперативному супроводі бойових дій військових підрозділів. Вони повинні були вести розвідку й отримувати інформацію для забезпечення успіху військових операцій, а також сприяти установленню влади НДПА на місцях і надавати допомогу місцевим спецслужбам у боротьбі з моджахедами.

З моменту введення військ агентурна розвідка здійснювалася кількома відомствами. Основну роль відігравав відділ агентурної розвідки штабу 40-ї армії, який підпорядковувався начальнику штабу та начальнику розвідки армії. По лінії КДБ працювала спецгрупа “Каскад”, а по лінії МВС СРСР - група “Кобальт”.

Штаб 40-ї армії вимагав постійної агентурної роботи та вербування інформаторів також від командирів усіх рівнів, які займалися сторожовою й охоронною службами. Командири і начальники служб повинні були налагоджувати контакти на місцях, добувати інформацію про розміщення сил у районах відповідальності, структуру, чисельний та бойовий склад моджахедів, аж до поіменного списку їхнього керівництва і характеристик командирів. Насамперед пропонувалося налагоджувати контакти з дуканщиками, купцями, погоничами караванів. За спогадами одного з офіцерів – “каскадовців”, його “розвідувальна мережа” складалася з двох селян, дуканщика, трьох моджахедів, учителя, офіцера і кількох працівників ХАД, яких також вербували, щоб знати, що діється усередині цієї афганської урядової служби безпеки. За інформацію виплачували винагороду від 500 до 5000 афгані, у залежності від цінності отриманих відомостей.

Найчастіше афганці, надаючи навіть частково достовірні або фальшиві свідчення, ставили за мету звичайну помсту, прагнули позбутися конкурентів або сусідів, щоб заволодіти їхньою землею і майном. Однак найнебезпечнішою була свідома дезінформація, що підкидалася інформаторам ісламістами або надходила від перевербованих і подвійних агентів. Наприклад, група 469-ї окремої розвідроти, діючи за вказівкою навідника в районі Джабаль-Ус-Сарадж, була впевнена, що в ході операції знищила опозиційний ісламський комітет. Наступного дня з’ясувалося, що в дійсності від рук розвідників у повному складі загинув місцевий партосередок НДПА, а навідник — зник. Довелося загибель активістів списувати на бойовиків.

Агентурна розвідка, що її налагоджують і ведуть офіцери, які пройшли найжорсткіший відбір і підготовку в спеціальних навчальних закладах, апріорі передбачає найвищу відповідальність і сумлінність її організаторів. Це викликано тим, що, як ні в жодному іншому виді розвідувальної діяльності, тут виникає ризик одержання неточних, неперевірених і фальсифікованих розвідданих і передачі їх командирам і штабам як точних і надійних.

Високо оцінює роботу фахівців з агентурної розвідки генерал-лейтенант В. Раєвський (в Афганістані – підполковник, командир 56-ї ОДШБр): “Нашу бригаду обслуговувала оперативно-агентурна група (ОАГр) ГРУ Генштабу. З п’ятнадцяти чоловік, що входили до неї, половина працювала по Пакистану, половина – по Афганістану. Вони надавали прекрасну інформацію.

Винятково важливу роль роботі з агентами приділяли фахівці загону “Каскад”. Керівник команди “Карпати-1”, що входила до складу “Каскаду”, полковник Г. Лобачов розповідає: “Згодом ми обзавелися власною агентурою. Основні завдання, що ставилися перед нею, були: дані про чисельний склад банди, забезпеченість озброєнням і засобами зв’язку, командний склад і його підготовленість, наявність іноземних радників і інструкторів, мотиви об’єднання людей у банду ( ідея чи кримінал), місця дислокації і побутові умови, плани взагалі і на найближчий час, маршрути пересування, зв’язок з місцевим населенням і його характер (продукти харчування, родинні зв’язки, наявність опорних пунктів і своїх людей у кишлаках), контакти і зв’язок з іншими угрупованнями та із закордоном, наявність полонених і заручників (місця й умови їхнього утримування; мета утримування – навернення до своєї віри, використання як робочу силу, викуп чи продаж; поводження полонених; можливість їхнього звільнення, у тому числі чисельність і ступінь надійності охорони) і т.д. Надалі всі отримані дані аналізувалися і приймалося рішення щодо тактики роботи з тією чи іншою бандою. Були випадки, коли з ватажками встановлювали особистий контакт і навіть довірчі відносини”.


Оцінити статтю


Назад

Rambler's Top100 Rated by MyTOP