Історія воєнної розвідки України 

Рання історія воєнної розвідки України

 

Навіть не фахівцю зрозуміло, що без досконалого вивчення стану військ і тактики противника, його місцезнаходження, маршрутів пересування та району майбутньої битви не могло бути переможних княжих походів на Візантію, Хазарський каганат, Прибалтику, до Волги, Каспійського моря і Закавказзя.

Останні дослідження з історії української розвідки дещо висвітлили таємні сторони доби козацько-гетьманської держави. Аналіз виявленого комплексу джерел дає підстави стверджувати, що з самого початку Національної революції Б. Хмельницький, спираючись на традиції козацького розвідувального мистецтва, поряд з формуванням національної армії першорядного значення надавав організації розвідувальної служби. І вже протягом 1648 р. — першої половини 1649 р. визначилася її організаційна структура; об`єкти, цілі, напрямки, методи й прийоми діяльності, які в наступні роки одержували подальший розвиток, вдосконалювалися.

Б. Хмельницькому вдалося впровадити розвідників не лише до офіцерського корпусу армії Речі Посполитої, близьке оточення окремих політичних діячів, а навіть короля, що забезпечило надходження цінної інформації військового й політичного змісту.

Вражає глибина агентурного проникнення: розвідники діяли за сотні, а й інколи й за тисячі кілометрів від Чигирина, причому не лише на терені Білорусії, Литви й Польщі, але й інших країн. Не можна обминути увагою факт успішної взаємодії українських розвідників із шведськими й трансільванськими розвідниками на території Польщі, Чехії, Моравії, Сілезії та Австрії. За думкою дослідника Ю. Джеджули, українська розвідка однією з найперших у Європі того часу вдалася до методів масового збору необхідної інформації.

В усіх воєнних кампаніях (за винятком Охматівської в січні 1655 р.) розвідувальним чатам Б.Хмельницького завжди вдавалося вчасно і точно встановлювати маршрут пересування противника та місце його перебування, задуми польського командування і чисельність армії, стан обороноздатності міст - фортець тощо.

Розвідка наприкінці 1650 р. діяла настільки ефективно, що її дані дозволяли гетьманський канцелярії складати звіти засідань не лише сейму, але й таємної королівської ради.

 

Розвідка Запорозької Січі

 

Запорозькі козаки зуміли не тільки зберегти національні традиції воєнного мистецтва своїх дідів та прадідів — княжих дружинників, а й удосконалити та передати цей досвід своїм нащадкам. 

Створення розвідувальної системи було започатковано козаками у XVI ст. з метою попередження збройних нападів татар. Для цього вживали заходів щодо організації отримання відомостей про дії татарських загонів ще до моменту їх появи на кордонах Запорожжя.

Землі Війська Запорозького

 

Безпосередньо в Січі завжди перебувала найбільш боєздатна частина Запорозького війська, яка була призначена для негайного реагування на можливі зміни воєнно-політичної обстановки довкола Запорожжя, у тому числі й для нейтралізації осередків військової агресії. Для її забезпечення необхідною розвідувальною інформацією у структурі Запорозького війська з’явилися органи, які безпосередньо відповідали за організацію й виконання завдань розвідки. Це забезпечувало максимальний ступінь дієвості і таємності ведення розвідки. Також практикувалося формування пакету завдань для розвідувальних органів та козацьких поселень, розташованих уздовж кордонів Запорожжя.

Запорозька Січ

 

Організація й загальне керівництво розвідувальною діяльністю здійснювалось на старшинській раді, на якій була присутня обмежена кількість козаків: вищий керівний склад Запорозького війська й окремі запорожці. На ній приймались рішення щодо розробки та впровадженні заходів застосування Запорозького війська у разі загострення воєнно-політичної ситуації довкола Запорожжя.

Козацька рада

 

Організація розвідувальних заходів в інтересах застосування військової сили здійснювалася на підставі існуючих розвідувальних відомостей. Український історик Д. Яворницький у своїх працях також звертає увагу на те, що на відміну від загальної Військової Ради (на якій були присутні майже всі козаки) для вирішення секретних питань окремо збиралась старшинська рада.

У плануванні розвідки безпосередньо брали участь військовий писар, військовий осавул та військовий товмач. Разом з тим, враховуючи широке коло обов’язків цих посадових осіб, вони здійснювали тільки загальну організацію й планування заходів розвідки й контррозвідки. Зокрема, військовий осавул займався організацією й управлінням розвідувальною діяльністю ко­зацьких загонів на кордоні Запорожжя. Спільно з військовим довбишем він здійснював взаємне інформування керівництва Січі про діяльність іноземців на території Запорожжя. На підставі інформації, яка надходила від різних джерел, організовувалося приховане спостереження за ними. Військовий писар збирав розвідувальні відомості від різних джерел. Знаючи декілька мов, перекладав найбільш цікаву інформацію, яка надходила від іноземців, опрацьовував її, аналізував та доповідав отримані дані кошовому отаману.

Писар

 

Для виконання завдань розвідки в Запорозькому війську були введені у XVII ст. посади товмачів (перекладачів). Відповідна мовна підготовка дозволяла товмачам переглядати майже всі іноземні документи, які надходили до Запорозької Січі, та виконувати розвідувальні завдання в іноземних державах.

З метою упередження та виключення несподіваних нападів противника як із суші, так із моря керівництво Січі створило мережу інформаційного забезпечення. Головними завданнями цієї мережі було здійснення збору відомостей щодо діяльності військ противника та виявлення ознак зовнішніх загроз для Запорожжя. В мирний час це досягалось веденням розвідки силами агентурної розвідки й силами бойового чергування (силами прикордонної охорони), у воєнний час – органами агентурної розвідки, прикордонними силами та спеціально створеними органами зі складу штатних підрозділів.

Чисельність та активність козацької розвідки залежала від воєнно-політичної обстановки в суміжних країнах. Наприклад, на початку 50-х років XVIII ст. кількість козаків, які здійснювали охорону та розвідку на кордонах Війська Запорозького становила 773 особи. Із зростанням турецької загрози наприкінці 60-х років XVIII ст. (станом на 4 вересня 1769 р.) чисельність запорозьких козаків, які забезпечували охорону кордонів Війська Запорозького на південному напрямку, складала 1274 особи.

Питома вага розвідувального компонента Запорозького війська

 

Відсутність штатних розвідувальних підрозділів в Запорозькому війську та органів управління їх діяльністю сприяла тому, що завдання розвідки виконувалися також найбільш підготовленими, досвідченими козаками, якими комплектувалися розвідувальні органи. В результаті чого структура воєнної розвідки Запорозького війська не мала чітких форм і ознак. Разом з тим аналіз виконання функціональних обов’язків козаками різних рівнів, насамперед осавула, писаря й товмача, свідчить про те, що вони за своїми посадами могли залучатись, прямо чи опосередковано, до організації розвідувального забезпечення. До органів управління розвідкою був віднесений керівний склад Запорозького війська (не нижче куреня), військова старшина, товмач та осавули; до органів обробки інформації були віднесені писарі (узагальнення відомостей), осавули (обробка інформації, яка надходила безпосередньо від розвідувальних органів) та товмачі (поточний аналіз інформації); до органів добування розвідувальної інформації (розвідувальні органи та агенти за кордоном). 

Роз’їзні козаки

 

Для виконання завдань розвідки могли створюватись такі розвідувальні органи:

— розвідувальний загін (РЗ). Призначався для здобування розвідувальних відомостей на напрямках дій головних сил під час здійснення походу. РЗ створювався чисельністю до 100 осіб та діяв на відстані від 6 до 15 км попереду основних сил;

— розвідувальний роз’їзд (РР). Призначався для ведення розвідки на кордонах запорозьких земель та під час походу. Під час походу роз’їзди висилались від головних сил або діяли від розвідувального загону на відстані до 6 км. Склад роз’їзду – від 5 до 10 осіб;

— роз’їзні козаки (РК). Призначались для безпосереднього огляду місцевості й окремих об’єктів. Висилались від розвідувального роз’їзду й діяли на відстані до 1 км. Склад – від 1 до 3 осіб;

— бекети (спостережні пости). Розташовувались уздовж південного кордону Запорожжя та призначались для ведення спостереження, своєчасного виявлення військ противника й оповіщення свого командування та місцевого населення. Склад бекету - 2-3 особи.

Для ведення спеціальної розвідки могли призначатись: 

— команди пластунів. Вони здійснювали розвідувально-диверсійну діяльність у тилу противника й на маршрутах висування його головних сил. Такі команди висилались для ведення розвідки у тил противника за декілька днів до виступу Запорозького війська в похід. Склад команд нараховував від 3 до 10 осіб;

— групи для проведення наскоків. Складались із штатних піхотних, кінних підрозділів або діяли в складі розвідувального органу. Склад групи – від рою до півсотні;

— групи для проведення засідки. Створювались із діючих розвідувальних органів (розвідувальних загонів, розвідувальних роз’їздів). У деяких випадках могли створюватись із штатних піхотних або кінних підрозділів.

Розвідувальний роз'їзд

 

— групи для проведення вилазки. Створювались зі складу штатних піхотних або кінних підрозділів (найбільш досвідчені й підготовлені козаки). Склад групи – від рою до чоти. Усі групи могли посилюватись пластунами для здійснення диверсій та підвищення якості ведення розвідки.

— «могили» — прототип сучасних «секретів», завданнями яких було ведення розвідки на вірогідних напрямках появи військ противника, при виявленні якого сповіщалось місцеве населення й козацькі військові підрозділи. Склад “могили” — 2–3 особи.

Для ведення агентурної розвідки призначались секретні роз’їзди або агенти, які діяли на території противника або в стані його військ.

Слід зазначити, що органи агентурної розвідки були у підпорядкуванні кошового отамана й відповідних осіб, які залучались до організації розвідувальної діяльності, а органи військової розвідки підпорядковувались своїм безпосереднім командирам.

Залежно від мети походу й завдань Запорозького війська, козаками визначались розвідувальні завдання, які вирішувались шляхом висилання на невеликі відстані від головних сил спеціально сформованих підрозділів – прообразів сучасних розвідувальних органів. Головною метою таких підрозділів було своєчасне інформування командування Запорозького війська про стан маршрутів у смузі здійснення маршу та дій військ противника.

Під час здійснення походів Запорозьким військом основний зміст завдань розвідки противника полягав у завчасному виявленні його військ козацькими розвідувальними органами на маршруті руху головних сил. Це вирішувалось шляхом попереднього вивчення елементів побудови похідного або бойового порядку противника, характерних його особливостей (розміщення в бою кінноти, артилерії або піхоти); визначення швидкості висування й темпу розгортання військ противника, встановлення маршрутів, напрямків руху його колон.

Варіант організації ведення розвідки Запорозьким військом на марші

Особлива увага приділялася своєчасному розкриттю місця розташування головних сил противника, наявності в його бойовому (похідному) порядку артилерії й кінноти, місця головного пункту управління. Ретельно вивчався склад військ противника, способи управління ними, чисельність й озброєння, фізичний й моральний стан особового складу. Крім того, розвідці необхідно було визначити обсяги продовольчих запасів і матеріальних ресурсів, можливості їх поповнення, уточнити відомості про проведені раніше бойові дії військ противника під час здійснення маршу, а також наявність в обозі поранених, хворих, стан возів тощо.

На успішне здійснення маршу напередодні бойових дій з противником істотно впливали умови місцевості й стан доріг. Наявність даних про місцевість у командування Запорозького війська значною мірою полегшувала підтримку заздалегідь установленого темпу маршу і сприяла упередженню противника в захопленні вигідних у тактичному відношенні рубежів.

На відстані до 15 км від головних сил діяв передовий загін, який висилався у разі, якщо чисельність війська перевищувала 4 тис. осіб. Попереду нього на відстані до 6 км діяв розвідувальний загін. Від загону, на глибині 4–6 км, діяв розвідувальний роз’їзд. На фланги від передового загону та головних сил висилались розвідувальні роз’їзди та похідна охорона. Від них на відстані до 2 км вели розвідку роз’їзні козаки. При такій організації ведення розвідки площа ведення розвідки могла становити 250–300 км.кв..

Шикування розвідувальних органів на значній відстані давало можливість козакам перекривати велику частину площі та могло використовуватись за умов: високої імовірності зустрічі з противником; відсутності попередніх даних про місцезнаходження військ противника; проведення маршу на території противника або на відкритій місцевості, зокрема в степу.

В іншому випадку, шикування розвідувальних органів Запорозького війська на марші здійснювалось за умов високої щільності об’єктів противника (в т.ч. цивільних), а також складної для спостереження місцевості. Під час походу козаки висилали в усі сторони від головних сил Запорозького війська відповідні органи для розвідки на відстань лише 1–2 км.

Варіант організації розвідки Запорозького війська на марші

В тому чи іншому варіанті кожному розвідувальному органу ставились окремі завдання. Так, розвідувальний загін на марші міг вирішувати завдання розвідки маршрутів, по яких рухались головні сили Запорозького війська. Крім того, РЗ встановлював зони затоплення, завалів, райони оповзів та шляхи їх обходу, визначав склад та напрямок руху похідної охорони військ противника. При зустрічі з невеликими групами противника РЗ повинен був вступати в бій, уточнювати склад та характер дій головних сил противника, виявленого в напрямку ведення розвідки. Завдання розвідувального роз’їзду під час маршу могли зводитись до своєчасного виявлення військ противника, встановлення чисельності, складу й озброєння, швидкості й можливого напрямку руху головних сил противника, розташування його пунктів управління й ступеня готовності до розгортання в бойові порядки.

Під час маршу роз’їзні козаки повинні були уважно, рухаючись попереду, обстежувати місцевість. У разі виявлення противника або перших ознак його появи (стукіт копит, хмара пилу в безвітряну погоду, наявність предметів, речей тощо, які свідчать про його недавнє перебування), встановленими сигналами (свист, вогонь, постріл тощо) попереджувати розвідувальний роз’їзд, який рухався за ними. Дозволялось також самостійно висуватись до нього з доповіддю про результати спостереження. Командир розвідувального роз’їзду віддавав розпорядження щодо подальших дій козаків, намагаючись при цьому не розкрити свого місцезнаходження, й продовжував вести розвідку.

Головною метою наступальних дій Запорозького війська було завдавання противнику максимальних втрат у живій силі й матеріальних засобах, захоплення ініціативи й позбавлення його можливості подальшого ведення бойових дій. Це найчастіше досягалося стрімкою атакою на війська противника, проривом і розірванням його бойових порядків, швидким просуванням козаків у тил противника. Найважливішим завданням при цьому було домогтися психологічного «придушення» військ противника, приголомшити, викликати серед його лав паніку, позбавити можливості організованого опору. Така тактика вимагала від запорозьких козаків виявлення найбільш слабких місць у бойових порядках противника, створення їх за допомогою різних прийомів і діями козацьких підрозділів, у тому числі широко використовуючи військову хитрість.

 

Під час підготовки до наступу та перед початком розвідка козаків могла висилатись до противника для добування конкретної інформації про його задуми. Можна припустити, що найважливішим її завданням було встановлення та виявлення складу, сил і засобів, бойового порядку, наявності ресурсів і запасів противника, а також можливого задуму його дій. Крім того, на розвідку могли покладатись завдання з визначення проходження переднього краю оборони противника, розташування його інженерного обладнання. Вирішення цього завдання могло здійснюватись шляхом попереднього вивчення бойового досвіду потенційного противника, його можливої тактики на конкретній місцевості, а також уточнення чисельності особового складу, озброєння, артилерії (кількості набоїв і дальності стрільби); вивчення характерних рис оборони (замасковані ями, рови та інші інженерні споруди), що перешкодили б стрімкій атаці Запорозького війська; уточнення й оцінки продовольчих запасів і матеріальних ресурсів противника, на яку кількість днів вони розраховані без додаткового підкріплення. При зустрічі з противником розвідувальний орган (у разі потреби) міг зав’язувати бій до підходу головних сил, примушуючи його розгорнутися в бойовий порядок у невигідних для нього умовах.

Незалежно від природних умов та часу Запорозьке військо мало відповідну перевагу над противником у раптовості й скритності, що забезпечувало якісне застосування військової сили на полі бою. Створення відповідних умов для досягнення переваги над противником здійснювалось за рахунок організації розвідувального забезпечення під час походів, особливо в нічний час. Як правило, основними завданнями розвідки вночі були: забезпечення безпечного просування головних сил маршрутом, установлення можливих дій противника щодо зміни своїх бойових порядків, районів розташування, перегрупування сил і засобів. Не виключено, що в разі виявлення численних сил противника розвідувальні органи здійснювали дистанційне спостереження за ним з метою недопущення непомітного відходу або іншого маневру військ противника. Крім того, до завдань розвідки відносилось розкриття заходів, проведених противником для посилення оборони в нічний час, особливо щодо зміни його бойових порядків, вогневих засобів і резервів.

На підставі отриманих відомостей здійснювалась оцінка втрат противника, його можливості з ведення бойових дій чи відходу вночі із займаних позицій, застосовувалися заходи для організації диверсій, які вели до послаблення й підриву боєздатності сил і засобів противника. Також в інтересах бойового забезпечення Запорозького війська при прориві окремих укріплених районів розвідка виявляла кількість, характер і тип довгострокових укріплених інженерних споруджень противника, визначала місце розташування й зайнятість їх військами, зручні підступи до них.

Якщо під час походу планувалась облога фортеці (міста), то для ведення розвідки із складу Запорозького війська призначались окремі козаки, які знали місцеву мову й звичаї. Вони непомітно проникали у фортецю (місто) й залежно від обставин через місцевих жителів (переважно людей українського походження або українських полонених), а також шляхом спостереження добували необхідну інформацію, а саме:

Облога козаками фортеці

— відомості про розташування елементів фортеці (міста), склад і оснащення військ противника, який перебував у ній;

— уточнювали характер оборонних споруджень на підступах до фортеці (міста), вздовж неї й безпосередньо в самій фортеці (місті);

— визначали розташування основних сил і засобів противника, спостережних і командних пунктів (наявність і місце розташування підземних ходів і укриттів, наявність і глибини прикритого простору від вогневих засобів противника);

— виявляли основні джерела питної води, наявність у місті водойм, визначали ступені їх важливості для забезпечення життєдіяльності фортеці (міста), можливості їх виведення з ладу й проведення диверсій для порушення водопостачання населення.

Надалі козаки-розвідники прихованими шляхами повертались до місця розташування своїх військ та доповідали про результати розвідки.

Козаки в засідці

Розвідувальні відомості про характер оборони й можливості противника, який перебував у фортеці (місті), дозволяли приймати рішення командуванням Запорозького війська щодо визначення тактики подальших дій.

Козацька «фігура»

Характер здійснення походів у історії розвитку воєнного мистецтва Запорозького війська показує, що маршрути пересування й напрямки бойових дій вибиралися, як правило, поза водними перешкодами. Однак досить велика їх кількість у низов'ях Дніпра змушувала козаків вживати заходів для швидкого й організованого їх подолання. Це, в свою чергу, залежало від завчасного планування застосування своїх сил і наявних матеріальних засобів для спорудження переправ і облаштування бродів. У зв'язку з цим перед розвідкою ставились завдання щодо визначення ширини, глибини, швидкості течії, крутості берегів ріки, ширини заплави, стану ґрунту й дна (у зимовий період товщини крижаного покриву), а також наявності переправ і бродів, зручних місць для форсування водних перешкод, характеристик природних перешкод, укриттів від вогню й спостереження противника як на підступах до водної перешкоди, так і на протилежному її березі.

В інтересах забезпечення своєчасного оповіщення свого командування про висування військ противника, а також попередження його дій, основні зусилля козацьких розвідувальних органів спрямовувалися на своєчасне розкриття підготовки противника до переходу в наступ, виявлення районів зосередження його військ та визначення напрямку (напрямків) ймовірного удару (ударів). Особливе значення при цьому мало визначення задуму противника щодо майбутнього бою. Саме це завдання практично в усіх випадках було найважливішим, й розвідувальним органам доводилось застосовувати чимало хитрощів для його виконання.

Під час оборонного бою Запорозького війська, силами розвідувального роз’їзду вирішувались завдання уточнення чисельності військ противника, викриття розташування його вогневих засобів та пунктів управління, а також своєчасного виявлення районів розміщення й висування його резервів. У обороні розвідувальний загін не висилався, а завдання розвідки вирішувались розвідувальними роз’їздами. Разом з тим можливості передового розвідувального роз’їзду практично не використовувались під час наступу, тому що його сил було недостатньо для вирішення завдань розвідки, а також для утримання противника при розв’язанні з ним бою.

Передача інформації здійснювалась за допомогою зв'язківців або кур'єрів, а також відповідними сигналами – як візуальними ("фігури"), так і звуковими. Виходячи з побудови похідного порядку Запорозького війська під час маршу, розвідувальна інформація повинна була передаватись по етапу: від органу, який здійснює добування розвідувальної інформації, до командира (начальника), від якого він був надісланий.

Схема передачі розвідувальної інформації в Запорозькому війську під час маршу

Залежно від бойового застосування сил розвідки, розвідувальна інформація передавалась як від окремих козаків (групи), так і від розвідувального роз’їзду шляхом передачі її через вершника (зв’язківця) до старшого начальника (командира). З отриманням інформації в розвідувальному загоні робились відповідні висновки про обстановку й вибирався один із раніш спланованих варіантів дій. При цьому могли висилатись додаткові роз’їзди в усі сторони для збільшення території ведення розвідки, періодичності спостереження за нею й підвищення ймовірності виявлення об’єктів противника.

У подальшому відомості про противника передавались через вершника до головних сил Запорозького війська, потім, на підставі отриманої інформації, оцінювалась обстановка, приймалось рішення й віддавались розпорядження на подальші дії як розвідувальних органів, так і головних сил. 

Позитивною рисою схеми передачі інформації у Запорозькому війську є оперативне оповіщення своїх підрозділів про діяльність військ противника, що дозволяло своєчасно вживати спеціальних заходів (посилення розвідки, розгортання у бойовий порядок або приховування свого місцезнаходження та ін.) до отримання вказівок від командування. Негативною рисою цієї схеми, особливо при шикуванні розвідорганів на невеликій відстані, є втрата часу при передачі результатів розвідки, передача відомостей в неповному обсязі, затягування часу для прийняття рішення головними силами та доведення його до підлеглих. Повернення з походів запорожці розформовували своє військо до штату мирного часу, де одна частина поверталася до своїх поселень, інша – залишалася в Січі й продовжувала займатися повсякденною діяльністю. В мирний час розвідка здійснювалась так званими силами прикордонної охорони (прообраз сучасних прикордонних військ), які забезпечували захист кордонів Запорожжя. Її метою було упередження агресії противника, завчасне попередження своїх військ і населення про потенційні маршрути руху війська противника. При цьому вона здійснювалась на всіх небезпечних напрямках, які вели до Запорозької Січі, й на підступах до неї.

Архівні матеріали свідчать, що в мирний час у плануванні й організації розвідки були деякі особливості. По-перше, у змісті розвідувальних завдань. Зокрема, розвідка повинна була виявити ознаки підготовки ймовірного противника до нападу на Запорожжя ще на своїй території; своєчасно попередити місцеве населення про появу війська (загонів) противника поблизу кордонів Запорожжя; у разі порушення кордонів Запорожжя військами противника здійснювати збір розвідувальної інформації в інтересах відбиття агресії. По-друге, для виконання розвідувальних завдань залучались інші сили, а саме: органи агентурної розвідки, які діяли на території потенційного противника, та сили прикордонної охорони.

Козак-розвідник

 

Агентурна розвідка здійснювалась в мирний час силами агентурної мережі, яка діяла на території Польщі, Туреччини та Кримського ханства. Як правило, агентура відправлялась з метою виявлення стану, місцезнаходження й планів готовності військ противника до нападу на Запорожжя із завчасно підготовленою та розробленою «легендою»”. 

Водночас, в історичних матеріалах зустрічаються відомості про випадки шпигунства іноземцями проти Запорозької Січі. Так, М. Скоропадський у своєму листі (від 29 червня 1753 р.) інформує К. Розумовського про те, що козак Данила Стефанів, який перебував у районі м.Перекоп, був свідком того, як група людей польського походження цікавилась відомостями про Запорозьку Січ.

Пост спостереження

 

Для забезпечення охорони кордонів Запорожжя від нападу противника й своєчасного попередження місцевого населення та командування Січі про появу військ противника у прикордонній смузі призначались відповідні сили бойового чергування зі складу Запорозького війська. З цією метою на південному кордоні Запорожжя (найбільш загрозливому напрямку) була створена прикордонна смуга із 20 сторожових постів (форпостів).

Для кожного форпосту призначалась зона (смуга) відповідальності, в якій протягом доби здійснювалась розвідка та охорона території. 

З метою забезпечення безпеки й прихованості ведення розвідки для стаціонарних розвідувальних органів могли облаштовуватись райони інженерних споруд. Споруди являли собою земляний насип (прототип спостережного поста), в якому знаходились козаки. Як правило, інформація збиралась відповідними розвідувальними роз’їздами й передавалась на «форпост». У разі появи противника в зоні спостереження, козаки світловими або звуковими сигналами попереджали свої підрозділи про загрозу. З отриманням цих повідомлень загони козаків, які перебували поблизу, повинні були поспішати в сторону джерела сигналу для надання допомоги. У разі появи численної армії противника в стані Запорозької Січі починалась мобілізація війська для відбиття агресії. Після отримання відомостей про те, що противник висувається до кордонів, за 2–4 години військо повинно було бути готовим до виступу в похід.

Печатка Запорозького війська XVII ст.

 

Під час несення прикордонної служби запорозькі козаки через місцевих жителів, перебіжчиків і захоплених полонених також отримували корисну інформацію про дії й наміри противника. Враховуючи те, що вся пошта та інформація надходила на ім’я кошового отамана або Коша, її обробка здійснювалась у Військовій канцелярії Запорозького війська. У подальшому розвідувальні відомості оформлювались у вигляді звітів та передавались до Київської губернської канцелярії або в Генеральну військову канцелярію через відповідальних осіб Запорозького війська.

Різноманітні відомості, які надходили до канцелярії Запорозького війська, як правило, перевірялись та дублювались декількома джерелами. Так, за інформацією, яка була отримана керівництвом Запорозької Січі 9 вересня 1752 року (розвідка проводилась 3 вересня 1752 р.) стало відомо, що кримський хан зі своїм військом має намір 22 вересня 1752 року вийти з Бахчисарая та відвідати Перекоп. Водночас, за інформацією козака Г.Караванця (перебував з 4 по 6 вересня 1752 р. в Криму), кримський хан з 10-тисячним військом вже перебував у Перекопі. У зв’язку із суперечливими відомостями, командуванням Запорозького війська було прийнято рішення щодо відправки розвідника з метою перевірки інформації. За результатами розвідки (від 18 вересня 1752 р.) було зроблено висновок про відсутність небезпеки від татар та можливої агресії проти Запорожжя.

Розташування козацького табору

 

Крім того, козаками перевірялись різноманітні чутки, які загрожували і національній безпеці України.

Козаки під час виконання завдань розвідки більшу частину необхідної інформації отримували завдяки спостереженню. Причому спостереження використовувалось усіма розвідувальними органами. Зокрема, під час дій у складі рухомих розвідувальних органів козаки, на відміну від свого противника, який здійснював спостереження всім своїм складом (розвідорганом), вели розвідку одним козаком-спостерігачем з невеликих пагорбів та курганів. Решта особового складу розвідувального органу знаходилась поблизу й чекала від розвідника сигналу, за яким продовжувала свій шлях або діяла іншим чином.

Ефективним способом ведення розвідки, який поєднував розвідувальну й бойову діяльність і використовувався, як правило, при розташуванні противника на місцевості, облозі фортець або міст, була вилазка. У ході вилазки козаки потайки підкрадались до об’єкта, вивчали його, безшумно нападали й захоплювали полонених або здійснювали диверсії.

Захоплення козаками «язика»

 

При розташуванні військ противника табором або при веденні ним оборони козаки намагалися проводити наскоки, в ході яких захоплювали полонених і знищували (пошкоджували) його об’єкти. В ході проведення нальоту козаки приховано підкра­дались до табору. Одна частина козаків відрізала шляхи відходу противника й відв’язувала його коней; інша, зосередивши свої сили в різних місцях, очікувала встановленого сигналу, після чого атакувала приголомшеного ворога, захоплювала полонених, зброю, коней, потім всі козаки швидко відходили в степ.

Досить часто козаками проводились засідки, що, як і вилазки, використовувались для вирішення як розвідувальних, так і бойових завдань. Засідки, як правило, проводились під час пересування військ противника, рідше – у ході бою. При проведенні засідки розвідувальними органами не допускалось одноманітних, шаблонних дій. 

Для проведення засідки козаки використовували нічну темряву або непогоду. Розвідувальний орган розташовувався на маршрутах пересування противника по обидва боки дороги в трьох різних місцях. Через дорогу натягувалась мотузка або лоза для створення невеликого бар’єра коням (висота залежала від видимості), тим самим перегороджуючи шлях вершнику. З появою вершника або загону вершників, незалежно з якого боку, крайня група засідки пропускала їх, потім своїми діями (імітацією погоні, пострілами тощо) "підганяла" на штучний бар’єр, де від швидкості й злагоди дій козаків залежав результат виконання завдання.

У тактиці ведення розвідки розвідувальними органами присутні характерні особливості з використанням військової хитрості. Так, наприклад, під час ведення розвідки розвідувальні роз’їзди при виявленні великих сил противника, якщо не вдавалось приховано спостерігати за ними, відверто привертали до себе увагу. Помічені противником козаки одночасно поділялись на декілька невеликих груп, які, шикуючись у шеренги, швидко відходили в напрямку своїх військ по завчасно обраному маршруту. При цьому кожна з груп намагалась витоптати якомога більше трави й ввести таким чином в оману противника стосовно чисельності козаків. Противник, намагаючись захопити розвідників під час переслідування, був змушений пересуватись у передбойовому або в похідному порядках. Розвідувальний роз’їзд підводив противника до місця засідки головних сил Запорозького війська, які раптовою й швидкою атакою завдавали поразки противнику, знищуючи його.

Ще одним своєрідним прикладом військової хитрості козаків була тактика ведення розвідки поблизу водоймищ. Її використання пояснюється тим, що коні противника мали значну перевагу в швидкості й витривалості над кіньми козаків, тому при зіткненні вони, не докладаючи особливих зусиль, наздоганяли козацький розвідувальний орган. У цьому випадку при виникненні небезпеки (зустрічі з переважаючим противником) козаки намагались якомога швидше дістатись до води. Опинившись біля неї, розпрягали коней, роздягались, ховали свої речі під воду. Щоб не привертати увагу противника своїми конями, відганяли їх в степ. Козаки, занурившись у воду та дихаючи через очеретину, очікували, поки не мине загроза. Ворог, не знайшовши нічого біля водоймища, повертався назад. Козаки після відходу противника виходили з води, одягались і пішки повертались додому, підбираючи по дорозі своїх коней.

Однак в деяких випадках виконання завдань розвідки коштувало козакам власного життя. Так, з метою уточнення перебування розвідників (В.Товмача та І.Джевади), які були направлені в листопаді 1754 року в район м. Аккерман для виконання розвідувальних завдань, в березні наступного року до м. Очаків було відряджено козаків Дем’яна Завадського та Лук’яна Порожнього. За інформацією, яку вони отримали від очаківського товмача Юрія Грека та інших місцевих жителів, стало відомо про загибель Василя Товмача та Івана Джевади. 

Добування відомостей агентурною розвідкою здійснювалось шляхом спостереження, вивідування, підслуховування тощо. Так, 21 лютого 1743 року козак-розвідник у гурті рибалок з відповідною «легендою» виконував розвідувальні завдання уздовж р. Дністер в районі м. Бендери. В результаті особистого спостереження та вивідування у місцевого населення козаком були зібрані відомості щодо чисельності та місцезнаходження татарського загону. 

Враховуючи посилену увагу іноземців до запорожців в країнах, що розвідувались, виконувати розвідувальні завдання козакам було складно. Так, під час виконання розвідувальних завдань товмачем Федором Сатановим, який пересувався за маршрутом Київ-Бендери-Очаків для зустрічі з Очаківським пашею було виявлено, що козак перебував під ретельним наглядом в Очакові невідомих людей, які доповідали про його дії Хасан-баші.
Незважаючи на це, запорозькі козаки роз'їжджали по територіях сусідніх країн і намагались якомога більше дізнатись й одержати інформації від місцевої знаті про справи й порядки, про вдалі в поточному році збори врожаю, про рівень смертності серед населення, про те, якими проблемами вони переймаються, про ставлення до влади й місцевого керівництва тощо. 19 квітня 1734 року від однієї такої делегації було послане повідомлення в Запорозьку Січ: «По отриманих зведеннях через польських обивателів, кримський хан збирається виступити з Наушан, і невідомо куди ця орда піде. Для цього ізвольте наказати всякими мірами засправді провідати...».

 

Бойовий келеп, списи, якірець

Для виконання найскладніших розвідувальних завдань в інтересах забезпечення національної безпеки України в Запорозькому війську існував спеціальний підрозділ — Пластунівський курінь. Так, в 1755 році чисельність пластунів в курені складала 441 особу; у 1759 році — 541 особу; у 1769 році — 269 осіб. Кожний пластун-розвідник мав відповідні навички, які в подальшому постійно вдосконалювались. Нове поповнення для свого підрозділу пластуни приймали тільки за загальним вибором і згодою, для перевірки якостей новобранців існували жорсткі умови прийому. Пластуни-розвідники після своєї підготовки могли вміло вести розвідку різноманітними способами, діяти приховано, зухвало, сміливо й активно добувати розвідувальні відомості згідно з поставленими перед ними завданнями. При цьому вони проявляли винахідливість, ініціативу, широко використовували прийоми військової хитрості й обману противника, могли впевнено орієнтуватися в степу за допомогою підручних засобів і наявних предметів, володіли прийомами рукопашного бою, знали іноземні мови й здійснювали самостійний допит полонених. Підготовка пластунів вдосконалювалась та відточувалась до такого рівня, що, стріляючи з вогнепальної зброї вночі, вони могли влучити в ціль на слух та здійснювали переходи зі швидкістю 12–15 км/год

 

 

 

Під час виконання завдань розвідки, озброєння пластунів складалось із пістолів, рушниць, кинджалів (ножів), шабель. Крім того використовували луки і стріли, списи, келепи (своєрідні сокири, яка призначалась для проламування залізних шоломів і важких панцирів). 

Утворення й становлення розвідки доби Української революції 1917–1921 років було закономірним явищем еволюції національної державності від автономії до повноправної суверенної держави й відбувалося у надзвичайно складних внутрішніх і міжнародних умовах.
Разом із українською державністю відроджувалася діяльність національних спецслужб, становлення військового аташату. В добу Української Народної Республіки першим в історії України військовим дипломатом став офіцер українського війська Юрій Гасенко, якому в грудні 1917 року Генеральний секретар УНР надав мандат і інструкцію для здійснення спеціальної місії за кордоном. За обмежений час Ю.Гасенко зумів провести цілу низку важливих заходів організаційно-дипломатичного і розвідувального характеру у Відні, Берліні, Парижі, Лондоні, Римі, Вашингтоні та деяких інших столицях.

В період Центральної Ради було здійснено перші кроки на шляху будівництва вітчизняних спецслужб, котрі мали вирішувати питання захисту безпеки України. Однак слабка боєздатність цих інституцій у справі захисту інтересів держави як на внутрішньому так і на зовнішньому фронтах разом з несприятливою для країни розстановкою політичних сил, відсутністю її надійного збройного захисту, залежністю уряду від іноземної окупаційної влади і привели Центральну Раду до політичного краху.

З приходом до влади керівництво Гетьманату зберегло кадри воєнної розвідки, запровадило заходи з вдосконалення її системи. В цей час для здобуття різнопланової військової, воєнно-політичної та військово-технічної інформації щодо країн імовірного чи діючого противника широко використовуються різні форми агентурної роботи, технічні засоби, насамперед радіоперехоплення, військова авіація. Здійснювалася аналітична обробка здобутої розвідувальної інформації. Поступово налагоджувалася діяльність представницьких резидентур закордонного відділу Генштабу.

Розвідувальна діяльність Директорії не тільки зберегла в основному напрями, форми та методи збору таємної інформації Гетьманатом, але й розвинулася в організаційному відношенні як в горизонтальному, так і вертикальному вимірах. Оперативніше здійснювалося інформаційне забезпечення Армії УНР на тактичному й стратегічному рівнях. З цього приводу дослідник Я.Тинченко зазначає: “...українська розвідка іноді мала дані про червоні та білі війська більш точні, ніж навіть їхні командування”.

З метою удосконалення структури центрального апарату воєнної розвідки та створення системи регіональних органів з широкомасштабним планом дій у травні 1920 року при Розвідочній управі Генштабу утворюється Інформаційне бюро (скорочено “ІНФІБРО”) на чолі з полковником М.Красовським. Про ефективність роботи “ІНФІБРО”, свідчить той факт, що більшовики призначили за голову кожного співробітника цього органу по 300 тисяч карбованців.

 

 

Постійна потреба в повній та об'єктивній інформації для аналізу та оцінки воєнно-політичної обстановки, яка складалася на території України та за її межами у 1917–1921 рр., насамперед в інтересах забезпечення бойових дій, диктувала необхідність воєнно-політичному керівництву України створити таку структуру розвідки, яка б відповідала умовам того часу.

Воєнна розвідка Збройних сил України у 1917–1921 рр. здійснювалась з метою добування розвідувальних відомостей, які дозволяли виключити раптові дії противника та забезпечували готовність сил і засобів для виконання бойових завдань у стислий термін. За таких умов головними завданнями розвідки на оперативно-стратегічному рівні були: своєчасне виявлення підготовки військ противника до початку воєнної агресії проти України; встановлення місцезнаходження військ противника та готовності його до початку агресії (воєнних дій); отримання даних про склад, стан, характер дій військ противника, його структуру й елементи бойового порядку; проведення заходів, спрямованих на дезорганізацію дій противника, виведення з ладу його інженерних споруд, вогневих засобів, бронепоїздів, кінноти й транспортних засобів; вивчення морального стану військ противника й мирного населення в районах майбутніх бойових дій.

 

Структура розвідки Збройних Сил України (1917–1918 рр.)

В основу організації розвідувальної діяльності були покладені погляди воєнно-політичного керівництва щодо застосування Збройних сил у боротьбі за незалежність України. Завдання розвідки визначались на підставі прогнозів розвитку політичних стосунків між Україною та сусідніми державами.

 

Структура розвідки Збройних Сил України (1919–1921 рр.)

Загальне керівництво розвідувальною діяльністю та визначення головних її напрямів здійснював глава уряду, а безпосередньо постановку завдань щодо організації та планування воєнної розвідки – військовий міністр через головного отамана або начальника Генерального штабу, який керував діяльністю розвідувального відділу. У подальшому загальне планування та організацію воєнної розвідки здійснював розвідувальний відділ Головного управління Генерального штабу (ГУГШ). Він забезпечував уряд та військове командування розвідувальними даними щодо діяльності іноземних збройних сил, планів противника, визначав завдання розвідки підпорядкованим частинам та з’єднанням, керував діяльністю агентурної розвідки.

 

Структура розвідки Збройних Сил України доби Центральної ради (1917 - 29 квітня 1918 рр.)

Залежно від стану воєнно-політичної обстановки на Україні та участі Збройних сил України у бойових діях структура воєнної розвідки мала дві форми: перша форма призначалась для ведення розвідки в інтересах національної безпеки України розвідувальними органами, які знаходились у підпорядкуванні ГУГШ; друга форма — для ведення розвідки під час бойових дій. В цьому випадку додатково формувався розвідувальний відділ при штабі Збройних сил, в т.ч. з розвідників ГУГШ, який здійснював керівництво підрозділами армійської розвідки.

 

Структура розвідки Збройних Сил України доби Гетьманату (29 квітня–14 грудня 1918 рр.)

 

Структура воєнної розвідки Збройних сил України 1918–1920

За таких умов у частинах та з’єднаннях Збройних сил України вирішення питань розвідки зводилась лише до вибору засобів збору інформації. Розвідка “на себе” у з’єднаннях здійснювалась паралельно з виконанням завдань ГШ і безпосередньо самими бойовими підрозділами та частинами. Виконання цих завдань покладалось на відповідні розвідувальні органи.

 

Структура розвідки Збройних Сил України доби Директорії (14 грудня 1918 р.–1921 р.)

Для ведення військової розвідки створювались розвідувальні органи:

— розвідувальні загони, які діяли у складі не менше півсотні-сотні кіннотників, що вели розвідку в усіх видах бою на найбільш важливих напрямках. Глибина дії таких загонів сягала до 25 км;

— кінні розвідувальні роз’їзди діяли, як правило, у складі від 10 до 30 військовиків, на відстані до 15 км по фронту від головних сил й на флангах та до 10 км від розвідувального загону. Головним завданням роз’їздів було здійснення спостереження за місцевістю й опитування місцевого населення. Роз’їзди створювались як із розвідувальних підрозділів, так і з підрозділів кінноти. Останні могли підсилюватися фахівцями-розвідниками;

— команди піших розвідників (розвідувальні дозори) діяли в складі до 10 осіб та вели розвідку на глибині від свого переднього краю до 5 км в усіх видах бою. Для ведення розвідки на більші відстані піші розвідники могли посилюватись військовослужбовцями зі складу бойових частин. Вони також могли взаємодіяти з кінними розвідувальними роз’їздами. Завдання роз’їздів та піших розвідників полягало у виявленні сил і засобів противника та веденні спостереження за ним. При виявленні військ противника, кінні роз’їзди розосереджувались для ведення розвідки на флангах, а піші розвідники вели розвідку по фронту, намагаючись уникати збройних сутичок із противником;

— спостережні пости, секрети використовувались частково як розвідувальні органи і як органи охорони військ. Вони виставлялись при веденні оборони та розташуванні військ. До таких органів призначали 2–3 особи. Головним завданням їх було своєчасно виявляти противника й повідомляти про нього своє командування;

Для ведення артилерійської розвідки створювались артилерійські спостережні пункти (АСП) та формувались розвідувальні партії. АСП призначались зі складу гарматних полків чи батарей для спостереження за місцевістю, виявлення й визначення координат вогневих засобів ураження противника, корегування вогню своєї артилерії та ін. На АСП виставлялось 2– 3 особи.

Розвідувальні партії висилались командирами гарматних частин для розвідки місцевості, маршрутів пересування, вибору позицій для артилерійських спостережних пунктів та вогневих позицій своєї артилерії. До розвідувальної партії входило 6–10 осіб. Головними завданнями органів артилерійської розвідки були: пошук та визначення місць для розташування спостережних пунктів та артилерії свого підрозділу, а також вивчення підступів до своїх позицій; виявлення та ведення спостереження за вогнем артилерії противника (зміни позицій, виведення з ладу гармат і т. ін.); своєчасне подання розвідувальних даних для ведення вогню своїй артилерії; вивчення місцевості для запасних та головних позицій своїх гармат. Як правило, органи артилерійської розвідки висувались завчасно для визначення місць розташування спостережних пунктів ще до підходу головних сил. Для забезпечення ефективного застосування артилерії на початку або під час бойових дій артилерійська розвідка діяла разом із передовими силами забезпечення.

Для ведення інженерної розвідки створювалися старшинські розвідувальні партії зі складу інженерних частин. Вони висилались для розвідки доріг, мостів, водних перешкод, районів місцевості. Крім того, вони могли вести розвідку інженерних споруд противника як перед переднім краєм противника, так і в його тилу. Склад старшинської розвідувальної партії налічував від 3 осіб до рою. В окремих випадках виконання завдань інженерної розвідки могли покладатись на команди піших розвідників, до яких включались фахівці інженерних підрозділів.

Агентурна розвідка на стратегічному рівні здійснювалась агентурною мережею, яка діяла за кордоном. На оперативному рівні вона велася спеціальними органами (пересувними агентами) від військових з’єднань діючої армії та агентурними точками у складі 1–3 агентів, як правило, мешканців одного населеного пункту (через які проходили основні шляхи пересування військ). Точки були зв’язані відповідними опорними агентурними пунктами, в яких зосереджувалась розвідувальна інформація.

Відсутність безпосередньо під­порядкованих розвідувальному відділу ГУГШ сил та засобів розвідки (окрім органів агентурної розвідки) вимагала від його керівництва постановки розвідувальних завдань безпосередньо військам. Зі спогадів командувача Південної групи армії УНР генерал-поручика М. Омеляновича-Павленка стає відомо, що планування розвідувальною діяльністю здійснювалось спочатку командирами з’єднань та начальником штабу. Так, під час наради 14 квітня 1920 року командирів Київської, Запорізької та Волинської дивізій з командувачем Південної групи армії Української Народної Республіки обговорювались питання майбутнього наступу на н. п. Вознесенське 16 квітня 1920 року. Головні питання наради були присвячені розвідувальному забезпеченню в інтересах наступу військ та постановці завдань розвідувальним органам на добування розвідувальних відомостей. Саме на підставі інформації органів військової розвідки, отриманої 15 квітня, були уточнені завдання підпорядкованим частинам та з’єднанням. Внесення коректив в дії військ забезпечило успішне виконання бойового завдання.

Безпосередньо розподілом розвідувальних завдань підлеглим, плануванням застосування, керівництвом силами розвідки займались розвідувальні відділи при штабах з’єднань. У штабах дивізій (полків) також були військовослужбовці, які здійснювали організацію розвідки більш детально, в інтересах своїх частин та з’єднань. Відповідно до положень «Статуту польової служби» Збройних сил Української Народної Республіки від 29 червня 1920 р., кожний командир підрозділу, частини або з’єднання відповідав за своєчасне розвідувальне забезпечення та виконання поставлених йому завдань.

Ведення легальної розвідки здійснювалося військовими агентами (військовими аташе) та їх помічниками згідно з Інструкцією закордонним військовим агентам при представництвах (по частині розвідочній) від 31 травня 1918 року. В Інструкції визначались обов’язки військових агентів (військових аташе), порядок та строки надсилання розвідувальної інформації й форми складання розвідувального донесення. Аналіз матеріалів, які надходили до розвідувального відділу ГШ показує, що більшість повідомлень від закордонних військових аташе складали відомості, які були надруковані у засобах масової інформації. Зокрема, в статті німецької газети «Фоссіше Цейнтунг»(від 11 травня 1919 року), яка надійшла до розвідувального відділу 23 травня 1919 року від військового аташе в Берліні, йдеться про реорганізацію німецької армії. В іншому повідомленні, яке було опубліковано в газеті «Киевская мысль», йдеться щодо ситуації на німецько-турецькому фронті в 1919 р.

 

Багатоцільовий біплан «DFW C.V.» (виробництва Німеччини). Застосовувався в ЗС України у 1919–1921 рр.

Для ведення повітряної розвідки призначались бойові або спеціально обладнані для ведення розвідки літаки, які вирізнялись легкістю та маневреністю. Результати спостереження, які велись на глибині 1–15 км, зокрема за наслідками артилерійської стрільби, виявлення резервів противника і т. ін., передавались терміново безпосередньо командирам частин. Відповідна інформація могла скидатись в районі розташування своїх військ у визначеному місці. В інтересах проведення операції за участю з’єднань Збройних сил України планувалось завчасне проведення повітряної розвідки силами та засобами трьох авіаційних груп: Одеської, Київської і Харківської (в Одеській авіаційній групі планувалося використовувати 10 літаків, у Київській і Харківській авіаційних групах — по 15 літаків). Створений повітряний трикутник дозволяв командуванню Збройних сил визначати початок агресії потенційного противника й контролювати дії його військ на території України: одеський напрямок забезпечував контроль за територією Чорноморського узбережжя; харківський напрямок - територією уздовж кордону з Росією; київський - територією уздовж кордону з Польщею.

 

Біплан-розвідник «Hansa-Brandenburg C» (виробництва Австро-Угорщини). Застосовувався в ЗС України у 1919–1921 рр.

Для ведення повітряної розвідки широко використовувалось візуальне спостереження. Воно могло здійснюватись як з бойових літаків, так і з літаків, призначених для ведення розвідки. Останні відрізнялись від перших наявністю додаткового місця для другого пілота й обладнанням для фотогра­фування. З бойових літаків спостереження здійснюв безпосередньо пілот, який усе запам’ятовував. На розвідувальних літаках майже вся розвідувальна інформація переносилась другим пілотом на карту або на інший графічний документ. Основний недолік ведення розвідки з бойових літаків полягав в неможливості передачі великого обсягу інформації одним пілотом і був не досить ефективним.

Під час польотів вирішувались завдання: виявлення місцезнаходження військ противника й резервів противника, скупчення кінноти й бронетехніки; виявлення пунктів керування військами, рубежів переходу в атаку військ противника (або їх розгортання в бойовий порядок); проведення аерофотографування місцевості.

Виходячи із технічних можливостей літаків, один літак-розвідник міг вести розвідку на глибину до 150 км від переднього краю своїх військ. Водночас, не виключалась можливість взаємодії літаків із кінними загонами, які призначались для знищення найбільш важливих об’єктів у тилу противника. Глибина дій таких загонів досягала 40–60 км.

Організація та ведення морської розвідки здійснювались згідно з законом «Про призначення військово-морських агентів при посольствах Української держави» (від 4 липня 1918 року). Відповідні розвідувальні органи у складі військово-морського аташе й писаря діяли на території Австрії, Німеччини, Росії, Румунії, Туреччини й Угорщини. Плануванням морської розвідки займалась Військово-морська управа Збройних сил України.

Радянський період воєнної розвідки став одним із найдраматичніших її етапів. Створена практично наново, оскільки майже всі воєнні агенти царської розвідки відмовилися від співробітництва з новою владою, за короткий час змогла створити мережу джерел в основних країнах Європи та Америки. У передвоєнний період існували резидентури в 45 країнах, враховуючи фашистську Німеччину та її союзників.

Це дало можливість воєнній розвідці узнати про створення антикомінтернівського блоку, відслідковувати всі військові приготування Німеччини, викрити план війни (план “Барбаросса”) одразу ж після його підписання Гітлером і терміни нападу на СРСР. Не вина розвідки, що здобута інформація воєнно-політичним керівництвом країни належним чином не була використана.

Навпаки, слід відмітити, що вся ця важлива і колосальна робота була проведена не зважаючи на репресії, які знищили значну частину досвідчених кадрів і нанесли важкий удар по мережі джерел та її керівникам.

Розпочата Велика Вітчизняна війна була серйозним випробуванням для воєнної розвідки. Під час війни, після невдач першого періоду, вона постійно нарощувала зусилля щодо забезпечення бойової діяльності Червоної Армії. В тилу німецьких військ була розгорнута партизанська війна та діяльність розвідувально-диверсійних груп. В наслідок під укіс летіли сотні ворожих ешелонів із солдатами, підривалися шосейні і залізничні мости, були вбиті та взяті в полон тисячі німців, захоплено декілька тисяч таємних документів.

Батьківщина високо оцінила роботу відважних розвідників, нагородив десятки тисяч з них державними нагородами, майже 600 чоловікам було надано звання Героя Радянського Союзу.

У післявоєнний час розвиток і зміцнення розвідки досить швидко здійснювалися на основі накопиченого досвіду роботи в складних умовах міжнародної обстановки під загрозою перетворення “холодної війни” в “гарячу”, проте свої завдання вона вирішувала безперервно і досить ефективно, з опорою на прошарки населення країн НАТО, які розуміли небезпеку нової світової війни, котра могла б знищити людство.

Вся історія української розвідки, при всій різноманітності функцій, форм і методів роботи та унікальності ситуацій, свідчить про те, що головною, наскрізною ідеєю, котра надихала кращих представників на подвиги, є служіння Українській державі.

Високі вимоги професії до особистості заложили вже історичні традиції того, що в розвідку завжди йшли найбільш хоробрі, віддані державі і народу люди. Вони добре розуміли в ім`я яких цілей і благородних ідей беруться за неймовірно важку й небезпечну справу.

Так було коли за дорученням Б.Хмельницького Микита Галаган немовби випадково потрапив в засідку і пішов на тортури з метою дезінформації ворога про стан і кількість військ козаків.

Яскравим прикладом цього може служити постать українця Юрія Кульчицького. Під час облоги турками Відня (1683р.) він двічі перетинав ворожий стан і перепливав Дунай з намаганням передати австрійським військам відомостей про стан в облозі та зі звісткою про поспішаючу допомогу. За свій подвиг (порятунок Відня!) мужній український розвідник Юрій Кульчицький в нагороду отримав 300 мішків трофейної кави, що дозволило йому відкрити одну з найперших в Європі кав’ярн. А Відень ще й досі прикрашає пам’ятник розвіднику Ю.Кульчицькому.

У всьому світі в аннали видатних розвідувальних операцій ввійшов порятунок у січні 1945 року розвідувальною групою “Голос” під командуванням капітана Євгена Степановича Березняка польського міста Кракова від повного знищення.

Ці імена стали своєрідними символами воєнних розвідників України.

Є цілком закономірним той факт, що із розпадом Радянського Союзу і виникненням незалежної держави Україна забезпечення розвідувальною інформацією керівництва держави, командування Збройних сил, а також штабів військ було налагоджено відразу ж найбільш свідомими та патріотично налаштованими воїнами-розвідниками з метою захисту її безпеки та суверенітету.

В організаційне ядро, що відпрацьовувало необхідні розпорядчі документи, готувало аналітичні матеріали та формувало правові засади існування воєнної розвідки України, увійшли як співробітники розвідувального відділу штабу Київського військового округу, так і інші офіцери, котрі запропонували свій досвід і знання наново утвореним структурам воєнної розвідки України.

На основі військової розвідки Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, армії Протиповітряної оборони, 17 Повітряної армії та частково Чорноморського флоту утворювалася фактично нова розвідувальна структура, оскільки вона не мала ні зовнішньої розвідки, ні бази для підготовки кадрів.

Не зважаючи на відсутність всієї необхідної інфраструктури ( в першу чергу, органів обробки інформації вищого рівня), на початковому етапі будівництва Збройних Сил України, дана структура дозволила забезпечити існування прототипу системи військової розвідки та її інформаційної складової, проте, вона не могла вирішувати весь комплекс завдань, що притаманні системі військової розвідки держави.

У зв’язку з даними обставинами, на початку 1992 року військово-політичне керівництво держави прийняло рішення щодо формування декількох додаткових розвідувальних структур та органів (більшість з яких мали у своєму складі інформаційні підрозділи).

В лютому 1992 року почалося формування управління розвідки ГШ МО України під керівництвом спочатку полковника Кузьміна М.М.‚ потім - полковника Віданова А.В.‚ а з липня 1992 року - генерал-майора Легомінова В.І. В цей же період часу паралельно відбувалося утворення управління воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України на чолі з генерал-лейтенантом Скіпальським О.О. Данні структури взяли на себе функції планування та управління розвідкою, а також обробки й аналізу розвідувальної інформації з підготовкою відповідних поточних, оперативних та термінових документів.

Подальше вдосконалення розвідувальної системи у відповідності з набутим досвідом роботи за новими умовами призвело до об`єднання в жовтні 1993 року двох організацій в Головне управління воєнної розвідки Міністерства оборони України й оптимізувало схему розвідувального процесу

 

Передумови створення системи воєнної розвідки України

Сучасна українська воєнна розвідка формувалася з урахуванням історичного досвіду організації військової розвідки за часів Київської Русі, доби Козаччини, особливо визвольних битв часів Богдана Хмельницького, періоду Української революції 1917–1921 років, боротьби за незалежність України вояків ОУН та УПА, а також практики організації розвідувальної роботи однієї з найпотужніших розвідувальних служб світу — ГРУ ГШ часів СРСР.

З набуттям Україною незалежності нова комплексна система воєнної розвідки створювалась у структурі її національних Збройних сил. Головну роль у такому процесі відігравали фахівці воєнної розвідки, які залишилися на території України після розпаду СРСР, а також які покинули «теплі» місця та повернулися на Батьківщину, маючи унікальний досвід розвідувальної діяльності, набутий у збройних силах Радянського Союзу. Не варто забувати, що, незважаючи на тоталітарну сутність колишнього СРСР, йому належала важлива роль геополітичного гравця на світовій арені, де воєнна розвідка в образі ГРУ ГШ була одним із основних воєнно-політичних та навіть і зовнішньополітичних інструментів. У створенні воєнної розвідки України брали також участь сотні патріотів-фахівців з різних сфер діяльності, у т.ч. вчені, військовослужбовці інших родів і видів військ, а також молодь, яка вже за часів незалежності пішла служити у розвідку. Цей сплав досвіду та нової енергії і стали основою формування системи сучасної воєнної розвідки, і кожний керівник Головного управління розвідки МО України, починаючи з Олександра Скіпальського, зробили вагомий особистий внесок у її розвиток.

Слід зазначити, що створення воєнної розвідки було пов’язано з низкою суттєвих труднощів, які стосувалися нерозуміння її необхідності окремими політичними силами та діячами України, активної політики Росії щодо протидії процесам побудови національних силових структур і спецслужб нашої держави, а також відсутності в Україні комплексної системи розвідувальних органів і достатньої кількості підготовлених кадрів.

Розбудовуючи систему воєнної розвідки і визначаючи її завдання, зважали насамперед на воєнно-політичну обстановку у світі та довкола України. За тих обставин головним чинником впливу на безпеку та інтереси нашої держави став спочатку прихований перехід Росії до проведення неоімперської політики, що завершилося відкритою збройною агресією режиму В. Путіна проти України в 2014 році. Потребували уваги й інші аспекти, зокрема процеси європейської та євроатлантичної інтеграції країн Центрально-Східної Європи, збройні конфлікти на Балканах, Близькому Сході, у Північній Африці, загострення проблеми міжнародного тероризму та військові операції США і їх союзників в Афганістані та Іраку.
Вагомий вплив на діяльність воєнної розвідки України здійснювали процеси європейської та євроатлантичної інтеграції нашої держави, що потребувало налагодження співпраці з партнерами по НАТО і Європейському Союзу. Це вимагало від керівництва і співробітників воєнної розвідки України світоглядних змін на події, що відбувалися у світі, а також відходу від колишніх радянських догм бачення Заходу як імовірного супротивника та відповідно — об’єкта розвідки, до сприйняття його як союзника й партнера, зокрема у розвідувальній сфері.
Загалом можна зазначити, що за 29 років свого існування воєнна розвідка України стала де-факто повноцінним спеціальним державним органом, здатним ефективно виконувати завдання за призначенням. До того ж здобутий досвід уможливив воєнній розвідці повною мірою використати свій потенціал при відбитті збройної агресії Росії проти нашої держави.

 

Початок створення воєнної розвідки України (1991–1992 рр.)

 

Процес створення воєнної розвідки України розпочався ще наприкінці 1991 року, паралельно із формуванням спеціальної оперативної групи Міністерства оборони і Збройних сил України. До складу групи увійшов полковник О. Скіпальський, на той час начальник управління військової контррозвідки СБУ, який згодом став першим керівником воєнної розвідки України.

Колишні начальники розвідки Київського ВО:
генерал-майори у відставці М. Черних (1970–1973), О. Петрохалко (1975–1980), В. Кузовенко (1981–1982), В. Кокорін (1988–1992)

Воєнна розвідка незалежної України створювалася на базі розвідувальних управлінь (Київського, Одеського і Прикарпатського військових округів (ВО), 8-ї армії протиповітряної оборони, чотирьох повітряних армій та частково Чорноморського флоту. До складу комплекту сил і засобів розвідки включалися штатні загальновійськові комплекти оперативного, оперативно-тактичного і тактичного рівнів, а також комплекти розвідки родів військ і спеціальних військ зокрема:

— Київський ВО: розвідувальний відділ (РВ) штабу округу, розвідувальний центр РВ штабу округу, 9-та окрема бригада спеціального призначення, 74-та радіотехнічна бригада, комплекти сил і засобів військової розвідки 1-ї гвардійської загальновійськової та 6-ї гвардійської танкової армій, а також окремих з’єднань та частин округу.

— Одеський ВО: розвідувальне управління (РУ) штабу округу, розвідувальний та командно-розвідувальний центри РУ штабу округу, 10-та окрема бригада спеціального призначення, 93-тя окрема радіотехнічна бригада особливого призначення, комплекти сил і засобів військової розвідки 32-го армійського корпусу та окремих з’єднань і частин.

— Прикарпатський ВО: РУ штабу округу, розвідувальний та командно-розвідувальний центри РУ штабу округу, 8-ма окрема бригада спеціального призначення, 147-ма окрема радіотехнічна бригада особливого призначення, комплекти сил і засобів військової розвідки 13-ї і 38-ї загальновійськових армій та 8-ї танкової армії, а також окремих з’єднань і частин округу.

— Війська ППО: комплекти сил і засобів розвідки 8-ї армії ППО та 28-го корпусу ППО.
ВПС: комплекти сил і засобів розвідки 17-ї (Київського ВО), 5-ї (Одеського ВО), 14-ї (Прикарпатського ВО) та 24-ї (резерву Ставки Верховного Головнокомандування) повітряних армій (усього п’ять окремих розвідувальних авіаційних полків, чотири окремі розвідувальні ескадрильї, один окремий авіаційний розвідувальний загін).

— Чорноморський флот (ЧФ): 1464-й окремий морський розвідувальний пункт спеціального призначення (колишня
17-та окрема бригада спеціального призначення ЧФ), Окремий радіозагін особливого призначення ЧФ.

В лютому 1992 року розпочалося формування системи управління української воєнної розвідки. 14 лютого того ж року директивою начальника Головного штабу ЗС України було ухвалене рішення про створення на базі розвідувального відділу штабу Київського військового округу — Управління розвідки і радіоелектронної боротьби Головного штабу ЗС України — військова частина А0103,надалі з 12 вересня 1992 р. — Управління розвідки Головного штабу

 — першого єдиного органу управління воєнною розвідкою України.

Етапи створення системи управління воєнної розвідки України

На посаду першого начальника управління було призначено полковника М. Кузьміна (виконуючий обов’язки), з середини березня 1992 року управління очолив полковник А. Віданов (виконуючий обов’язки), який прибув з посади начальника розвідки Сібирського ВО, з липня того ж року — генерал-майор В. Легомінов, до цього — начальник РУ Прибалтійського ВО.

   
Полковник Кузьмін М. М. Полковник Віданов А. М. Генерал-майор Легомінов В. І.

Протягом 1992 року офіцери управління створили схему управління системою розвідки мирного часу; подали на розгляд керівництва пропозиції щодо організації і порядку контролю несення бойового чергування; визначили комплект чергових сил і засобів для виконання завдань за планом розвідки мирного часу; розробили комплект керівних і бойових документів з планування та ведення розвідки, організації взаємодії і всебічного забезпечення структур розвідки; організували інформаційно-аналітичну роботу із забезпечення діяльності Головного штабу.

Паралельно формували нову структуру воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України.

Етапи створення системи управління воєнної розвідки України

У результаті проведеної роботи, вже 7 вересня 1992 року згідно з Указом Президента України № 462 у структурі Міністерства оборони України було створено Управління воєнної стратегічної розвідки (УВСР) МО України. На виконання цього указу робоча група у складі: полковники С.  Горбатовський (керівник групи), А. Магаляс, Г. Кобильченко, підполковники В. Мельниченко, П. Кириленко, В. Вискребенцев, В. Гонтар, майори С. Гмиза, А. Яценюк, М. Шкріль, В. Шевченко, С. Непорада розпочала підготовчі роботи зі створення нового органу воєнної розвідки України. 16 жовтня того ж року начальником Управління — помічником міністра оборони України з розвідки був призначений генерал-майор О. Скіпальський, його першим заступником став полковник С. Горбатовський, заступником — полковник А. Магаляс.

Зліва направо: полковник С. Горбатовський, генерал-майор О. Скіпальський,
генерал-майор В. Легомінов (четвертий зліва). 1993 рік

Отже, дата видання Указу Президента України про створення УВСР — 7 вересня 1992 року вважається офіційною датою створення воєнної розвідки незалежної України. Цього дня щорічно відзначається День воєнної розвідки України.

Отже, у складі Збройних сил України з осені 1992 року за питання організації та ведення воєнної розвідки відповідало два органи управління розвідкою, що призводило до дублювання процесу керівництва її складовими компонентами. Однак незважаючи на це, можна вважати, що на той час була практично сформована система воєнної розвідки з функціонуванням усіх її видів — від тактичного до оперативно-стратегічного рівня.

Початок функціонування системи воєнної розвідки України (1992–1993 рр.)

 

Формування нових організаційних структур воєнної розвідки України супроводжувалося суттєвими труднощами, що були пов’язані з низкою проблем організаційного, матеріально-технічного, кадрового та іншого характеру.

Якщо розвідувальний відділ штабу Київського військового округу, на базі якого формувалося Управління розвідки і РЕБ Головного штабу ЗС України, уже мав деякі із зазначених елементів, то Управління воєнної стратегічної розвідки (УВСР) фактично створювали з нуля. Однак, незважаючи на всі труднощі, вже на початку 1993 року Управління воєнної стратегічної розвідки розпочало свою повноцінну діяльність.

 

Так, у розпорядження УВСР був переданий комплекс будівель Окремого навчального загону ВМФ спеціального призначення, на його базі були розгорнуті штаб-квартира та основні частини центрального підпорядкування УВСР.

В лютому 1993 року керівництво УВСР і УР ГШ підготувало узгоджену доповідь міністрові оборони України з обґрунтованими пропозиціями щодо створення єдиного центрального органу управління воєнною розвідкою з функцією повномасштабного керування органами управління воєнної розвідки стратегічного, оперативно-стратегічного й оперативного рівнів. За підтримки міністра оборони генерал-полковника К. Морозова, під керівництвом начальника Головного штабу генерал-полковника А. Лопати офіцери обох управлінь розробили, узгодили і затвердили організаційно-штатну структуру єдиного органу управління розвідкою, його положення, завдання і функції, а також інші керівні документи воєнної розвідки.

Указ Президента України від 6 липня 1993 р. № 243/93

За результатами цієї роботи, 6 липня 1993 року згідно з Указом Президента України № 243/93 та наказом міністра оборони України № 070 від 20 серпня 1993 року, на базі Управління розвідки Головного штабу Збройних сил України та Управління воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України було розпочато створення Головного управління військової розвідки Міністерства оборони України (ГУВР МО України) — єдиного органу управління воєнною розвідкою.

Основні підрозділи ГУВР МО України на момент створення

За новим статусом ГУВР підпорядковувалося безпосередньо міністрові оборони України, а ось Головний штаб фактично втрачав підпорядкований орган управління структурами воєнної розвідк,. внаслідок чого Генеральний штаб ЗС України практично втратив повноцінний орган управління військової розвідки, а комплекти розвідки оперативно-тактичного рівня виявилися неготовими до агресії Росії проти України на початку 2014 року. Зазначене підтвердив начальник Генерального штабу ЗС України генерал-лейтенант М. Куцин на одному з перших засідань РНБО України в 2014 році. Так, на пряме запитання голови Служби зовнішньої розвідки України генерал-лейтенанта В. Гвоздя, чи є у нього розвідка, він відповів негативно.

Справа наліво: начальник ГУР генерал-лейтенант О. Скіпальський, начальник управління кадрів полковник В. Кущов, начальник ВДУ — заступник начальника ГУР полковник Ю. Левченко. 1994 р.

 

Перший начальник Головного управління розвідки МО України генерал-лейтенант
О. Скіпальський

Очолив Головне управління військової розвідки МО України генерал-майор (надалі генерал-лейтенант) О. Скіпальський, першим заступником начальника став генерал-майор (надалі генерал-лейтенант) В. Легомінов, заступником — полковник (надалі генерал-майор) А. Магаляс.

У грудні 1993 року процес формування ГУВР в основному був завершений і з того часу почала працювати і розвиватися комплексна та багаторівнева система воєнної розвідки України з певним ухилом на стратегічний рівень.

План розгортання Єдиної системи воєнної розвідки

14 квітня 1994 року Указом Президента України № 164 і рішенням міністра оборони України Головне управління воєнної розвідки Міністерства оборони України було перейменовано в Головне управління розвідки Міністерства оборони України (ГУР МО України), яке збереглося і донині.

Становлення і розвиток Головного управління розвідки Міністерства оборони України (1993–1997 рр.)

Головними проблемами для керівництва воєнної розвідки стали відсутність знань та практичного досвіду щодо побудови архітектури стратегічного компоненту розвідки: принципів створення, організації та управління закордонними розвідувальними апаратами, силами і засобами розвідки центрального апарату та військових округів, отримання від них інформації, її своєчасного опрацювання та доведення до вищого воєнно-політичного керівництва тощо.

Окремою суттєвою проблемою постало кадрове питання. З одного боку, на території незалежної України опинилася велика кількість офіцерів-розвідників оперативної ланки, які мали практичний досвід розвідувальної роботи, у т. ч. й за кордоном (частини агентурної розвідки військових округів, бригади СпП тощо), з іншого — до України прибуло лише п’ять офіцерів, які мали певний досвід роботи за кордоном на посадах у ГРУ ГШ ЗС колишнього СРСР.

Але, завдяки патріотично налаштованій частині керівного складу воєнної розвідки вдалося створити та згуртувати структурні підрозділи ГУВР, організувати взаємодію та розподіл завдань, успішно здійснити заходи щодо опрацювання нормативної бази, індивідуальної підготовки офіцерів.

Наказ Міністра оборони України від 15.06.1992 р. № 101 «Про введення в дію Положення про апарат воєнних аташе України і типової програми спеціальної підготовки офіцерів апарату воєнних аташе»

Наказом міністра оборони України від 15 червня 1992 року № 101 було введено в дію Положення про апарати військових аташе України.

Перший воєнний аташе України в США полковник І. Смешко і майбутній держсекретар США Колін Пауелл

25 жовтня 1993 року, на підставі директиви міністра оборони України, у складі ГУВР створюється Воєнно-дипломатичне управління (Управління зовнішньої розвідки) Головного управління воєнної розвідки МО України. Фактично це робилося з «чистого аркуша» під керівництвом полковника (надалі генерал-майора) Ю. Левченка, який і став першим його керів­ником і водночас заступником начальника ГУР МО України.

Формування системи інформаційно-аналітичного забезпечення воєнної розвідки України

До середини 1990-х років фактично завершилося і формування інформаційної та інформаційно-аналітичної складової воєнної розвідки. Основним елементом такої складової стало Інформаційно-аналітичне управління (ІАУ) ГУР МО, яке виконувало функції інформаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення вищого державного керівництва і командування Збройних сил України.

Управління кадрів ГУР МО України. 1996 р.

Була розв’язана також проблема кадрового забезпечення ГУР МО України, зокрема оперативного й оперативно-стратегічного рівнів. Зазначена функція була покладена на Управління підбору та підготовки кадрів Головного управління розвідки (сформоване на базі відділу підбору та розстановки кадрів у складі УВСР, діючого з вересня 1992 року).

Формування системи підготовки кадрів воєнної розвідки України

Ефективність функціонування системи воєнної розвідки України залежала від надійної системи матеріально-технічного, технічного, тилового та фінансового забезпечення. Зазначені завдання були покладені на Службу (надалі управління, департамент) матеріально-технічного забезпечення ГУР МО України.

Питаннями технічного забезпечення займалося відповідне управління ГУР МО України

Система фінансово-економічного забезпечення ГУР МО України починалася з фінансової служби УВСР, з 2001 року — Фінансово-економічне управління ГУР МО України.

За планування роботи структурних підрозділів, частин центрального підпорядкування та Головного управління відповідав організаційно-плановий підрозділ ГУР МО України.

Важливим елементом системи управління розвідкою видів Збройних сил, військових округів, оперативних командувань, штабів об’єднань, з’єднань і частин розвідки був Центр управління розвідкою Управління розвідки Головного штабу ЗС України, сформований у вересні 1992 року. З березня 1994 року на його базі був створений командний пункт розвідки ГУР МО України.

Перший випуск слухачів Об’єднаного інституту при Академії Збройних сил України. Липень 1997 р.

Підготовкою офіцерів воєнної розвідки оперативно-стратегічної і оперативно-тактичної ланки, починаючи з 1994 року, займалася кафедра розвідки Академії Збройних Сил України (з 1999 року — Національна академія оборони України, з 2008 року — Національний університет оборони України).

Справа наліво: начальник КІСВ генерал-майор А. Огарок, начальник розвідувального факультету полковник М. Зубок, начальник кафедри військової розвідки полковник В. Раєвський
Зліва направо: начальник управління кадрів ГУР полковник В. Кущов, начальник ГУР генерал-лейтенант О. Скіпальський, начальник Київського інституту Сухопутних військ полковник А. Огарок, начальник розвідувального факультету інституту підполковник О. Сукач. 1995 р.

Підготовкою офіцерів для підрозділів військової і спеціальної розвідки тактичної ланки, після ліквідації у 1992 році знаменитого Київського вищого загальновійськового командного училища, займався новостворений розвідувальний факультет Київського інституту Сухопутних військ.

Керівництво ГУР МО та Об’єднаного інституту при Академії Збройних сил України. Липень 1997 р.

Оперативний та інженерний склад у галузі радіоелектронної розвідки готували у Житомирському інституті радіоелектроніки ім. С. П. Корольова.

Загальне керівництво процесом створення і розгортання системи воєнної розвідки України здійснював її перший керівник генерал-лейтенант О. Скіпальський.

Начальник ГУР МО України (1997–2000) генерал-майор (надалі генерал-полковник) І. Смешко

Відповідно до Указу Президента України від 9 червня 1997 року № 499/97 на посаду начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України був призначений генерал- майор (надалі генерал-полковник) І. Смешко в ранзі голови Комітету з питань розвідки при Президентові України.

Реформування та нарощування можливостей ГУР МО в умовах зростання загроз міжнародного тероризму (початок 2000 років)

 

Основні зусилля воєнної розвідки України зосереджувалися на відстеженні та оцінці ключових подій у світі, пов’язаних з діяльністю міжнародних терористичних організацій, а також ходу та наслідків військових операцій США і їхніх союзників на Близькому Сході. Ці питання набули особливої актуальності у зв’язку з участю у таких операціях представників Збройних сил України, а надалі — і повноцінних військових з’єднань бригадного рівня. Уперше підрозділи військової розвідки у складі українського контингенту в Іраку були залучені до виконання бойових завдань за межами України.

Крім того, як і раніше, окрема увага приділялася розвитку ситуації в Росії, а також намірам і діям Москви щодо України. По суті, саме на початку 2000 років Росія почала сприйматися як реальний супротивник України, що веде цілеспрямовану політику зі знищення української державності.

Нові завдання воєнної розвідки України потребували внесення коректив в основні напрями роботи і структуру ГУР МО України. З урахуванням цього, 29 вересня 2000 року на посаду начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України був призначений генерал-лейтенант (надалі — генерал-полковник) В. Палій.

Керівництво Головного управління спланувало і почало втілювати у життя заходи щодо уточнення завдань розвідки з урахуванням посилення терористичних загроз, зміни функціонального призначення, удосконалення існуючих та створення нових структур воєнної розвідки. Насамперед процес реформування торкнувся органів управління розвідкою, а також добуваючих та інформаційно-аналітичних підрозділів стратегічного та оперативно-стратегічного рівнів.

Основу нової організаційно-штатної структури Головного управління розвідки становили департаменти, окремі служби і відділи. Завдання загального керівництва, планування та організації розвідки, координації застосування сил і засобів взяв на себе новосформований орган управління — штаб ГУР.

У той же період Президент, Уряд і Верховна Рада України ухвалили низку важливих законодавчих актів, які мали на меті підвищити роль і значення ГУР МО в системі захисту національної безпеки держави, а також визначали напрями реформування і розвитку воєнної розвідки. Основним з таких актів був, безумовно, Закон України «Про розвідувальні органи України», прийнятий 2 березня 2001 року.

На тлі наведених подій тривала практична реалізація планів реформування Головного управління розвідки Міністерства оборони України згідно із Законом «Про розвідувальні органи України» та іншими законодавчими актами. Очолив цей процес О. Галака, який був призначений на посаду начальника ГУР МО України. Уперше з часу створення центрального розвідувального органу ЗС України його очолив цивільний керівник.

Зміни воєнно-політичної обстановки у світі, виникнення нового спектру загроз національній безпеці України, а також скорочення українських Збройних сил потребували внесення подальших коректив до завдань воєнної розвідки. Відповідно до цього Головне управління розвідки розробило Концепцію моделі воєнної розвідки України, а також Програму розвитку воєнної розвідки України на період до 2011 року. Зазначені документи були враховані при підготовці Указів Президента України «Про вдосконалення діяльності розвідувальних органів України» від 7 квітня 2003 року № 298 та «Про вдосконалення діяльності Головного управління розвідки Міністерства оборони України» від 2 жовтня 2003 року № 1138.
Нова структура Головного управління розвідки МО України включала п’ять основних структурних підрозділів (департаментів):

— Перший департамент ГУР МО України відповідав за добування розвідувальної інформації, організацію заходів міжнародної військової співпраці з розвідувальними органами інших держав.

— Другий департамент ГУР МО — департамент розвідувального забез­печення Гене­рального штабу ЗС України, здійснював управління силами та засобами розвідки видів українських Збройних сил.

— Третій департамент Головного управління — департамент інформаційного забезпечення, виконував завдання з аналітичної обробки добутих відомостей про реальні та потенційні можливості, плани, наміри і дії іноземних держав, організацій та окремих осіб, що загрожували національним інтересам України, оцінки воєнно-політичної обстановки довкола України, виявлення загроз національній безпеці держави.

— Четвертий департамент — департамент реалізації кадрової політики, відповідав за втілення у життя державної кадрової політики щодо виконання завдань з підбору, підготовки і розстановки кадрів ГУР МО України та підпорядкованих військових частин.

— П’ятий департамент ГУР МО України — департамент матеріально-технічного забезпечення, організовував логістичну підтримку діяльності Головного управління розвідки і підпорядкованих військових частин, забезпечував частини розвідки Збройних сил України засобами розвідки.

У той же період був заве­шений процес формування комплексної системи радіоелектронної розвідки (РЕР) Збройних сил України.

 

Удосконалення структури ГУР МО України та активізація його діяльності (2005–2010 рр.)

 

Президент України В. Ющенко, виступаючи з нагоди 15-ї річниці української воєнної розвідки у вересні 2007 року, визначив пріоритетні завдання воєнної розвідки України, а саме:

— перше — виявлення загроз і викликів національній безпеці та інтересам України, що ставить ключову вимогу стосовно визначення чіткої картини безпеки по периметру українського кордону та ґрунтовного прогнозування її розвитку;

— друге — забезпечення захисту інтересів України на міжнародних ринках та нарощування українських конкурентних можливостей;

— третє — поглиблення міжнародної співпраці зі всього спектра питань безпеки в інтересах протистояння сучасним загрозам.

Головним організатором зазначеної роботи став генерал-лейтенант В. Гвоздь, який був призначений на посаду начальника ГУР МО України 17 січня 2008 року.

Після комплексного аналізу загального стану воєнної розвідки з’ясувалося, що найбільша проблема — це відсутність органу управління розвідкою в Генеральному штабі ЗС України. Тому в 2009–2010 роках у Головному управлінні розвідки МО України було проведено низку нарад, на яких було ухвалене принципове рішення про створення на базі Другого департаменту ГУР розвідувального управління ГШ ЗС України. На жаль, після приходу до влади нового Президента України В. Януковича та нового міністра оборони М. Єжеля, згадане рішення було заблоковане. Саме це і призвело до сумних наслідків у перші дні агресії Росії проти України, коли військова (не воєнна) розвідка виявилася нездатною забезпечувати бойові дії та операції через низьку бойову готовність і відсутність органу управління розвідкою в Генеральному штабі.

Незважаючи на всі виклики та проблеми, що були перед воєнною розвідкою, поточна робота Головного управління тривала за визначеними напрямами діяльності.
У цілій серії успішних класичних операцій воєнної розвідки України, про які сьогодні вже можна згадати, особливе місце належить визволенню з полону сомалійських піратів українського екіпажу судна «Фаїна» та протидія Росії — нашому основному супротивнику. Операції відбувалися в 2009 та на початку 2010 років.

Українська воєнна розвідка напередодні та під час збройної агресії Росії проти України (2010–2017 рр.)

 

Дії супротивників України з руйнування її державних органів та спецслужб повною мірою поширювалися і на українську воєнну розвідку. У цих умовах роботу Головного управління розвідки МО України очолив генерал-майор (надалі генерал-полковник) С. Гмиза, призначений на посаду начальника ГУР 17 серпня 2010 року.

Зважаючи на зміни у розвитку ситуації довкола України були скореговані завдання воєнної розвідки та внесені відповідні зміни до її організаційних структур. Зокрема, був реформований компонент зовнішньої розвідки та посилена його оперативна складова, вдосконалювалися органи управління, бралися на озброєння нові технічні засоби розвідки. В той же час, рішенням вищого воєнного керівництва було розформовано багато розвідувальних частин, зокрема — 50-й навчальний центр спецназу в Кіровограді, окремі розвідувальні батальйони, скорочувалися штати полків спецназу. При цьому багато досвідчених кадрових офіцерів розвідки звільнилося у запас. Помилковість цих рішень далася взнаки навесні 2014 року.

У ситуації, що склалася, українська воєнна розвідка фактично залишилася єдиною спецслужбою України, здатною забезпечити керівництво держави реальною інформацією про дії та плани Росії стосовно України. Саме на даних ГУР МО України базувалася більшість ключових рішень української влади щодо протидії збройній агресії з боку Російської Федерації.

У березні 2014 року на посаду начальника ГУР МО України призначається генерал-майор Ю. Павлов.

Збройна агресія Росії проти України надала Головному управлінню розвідки МО України принципово нового значення як воєнної розвідки держави, що реально воює, і, відповідно, визначила для згаданого управління низку нових проблем: низка морально-психологічна мобілізацяї особового складу, скрутне фінансове становище, проблему під час початку антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей та ін.

Триваюча збройна агресія Росії проти України вимагала таких змін у діяльності всієї системи розвідувальних органів країни, що відповідали б умовам та потребам особливого періоду. Це стосувалося насамперед Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
Завдання з реформування ГУР МО України доручили виконувати генерал-лейтенанту В. Кондратюку, призначеному на посаду начальника Головного управління розвідки МО України 28 липня 2015 року. А з 15 жовтня 2016 року Головне управління розвідки МО України очолив генерал-майор (надалі генерал-полковник) В. Бурба.

 

Воєнна розвідка України за нової геополітичної ситуації (друга половина 2010-х років)

 

Основні завдання ГУР МО України у нових умовах були окреслені в низці матеріалів, посвячених 26-й річниці української воєнної розвідки у вересні 2018 року:

— своєчасне розкриття операцій спецслужб Росії та їх спеціальних засобів впливу;

— мінімізація впливу Москви на політичні процеси в Україні, насамперед, на підсумки виборів;

— поглиблення співробітництва з міжнародними партнерами України для своєчасного викриття та протидії загрозам з боку Російської Федерації;

— збір доказів для притягнення країни-агресора до відповідальності у Міжнародному суді.

Поряд з суто розвідувальною діяльністю ГУР МО України тривали також заходи із вдосконалення системи військової розвідки України. Так, у 2018 році на базі 49-го окремого навчального розвідувального батальйону було створено сучасний навчальний центр військової розвідки.

З 5 серпня 2020 року Головне управління розвідки Міністерства оборони України очолив полковник (надалі бригадний генерал) К. Буданов.

Зміна ситуації у світі та довкола України знайшла відображення у концептуальних документах України безпекової сфери. Так, у 2020–2021 роках були ухвалені Стратегія національної безпеки України, Закон України «Про розвідку», Стратегія воєнної безпеки України, Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, інші документи.

Начальник Головного управління розвідки МО України бригадний генерал К. Буданов в одному з інтерв’ю відзначив: «Сьогодні Головне управління розвідки, без перебільшення, — одне із найбільш професійних відомств, де працюють загартовані війною знавці своєї справи... З 1992 року воєнна розвідка України пройшла складний та героїчний шлях від «осколку» ГРУ ГШ колишнього СРСР, що залишився на українській території, до повноцінної розвідувальної системи, здатної захистити інтереси своєї держави».

10 березня 1918 року може вважатися Днем заснування воєнної розвідки Незалежної України

 

Віктор Гвоздь

президент Центру «Борисфен Інтел», генерал-лейтенант запасу, керівник воєнної розвідки України у 2008–2010 рр. та зовнішньої розвідки України у 2014–2016 рр., доктор військових наук.

Згідно зі сталою практикою, святковим днем частини, установи, виду чи роду військ вважається дата наказу (директиви, указу тощо) про створення відповідного органу управління. З набуттям Україною незалежності в 1991 році сотні офіцерів-розвідників, які торували свій службовий шлях у системі воєнної розвідки колишнього СРСР й володіли досвідом розвідувальної роботи, а також патріотів-фахівців з інших сфер військової діяльності, повернулися на Батьківщину (чи продовжували служити в органах управління і частинах розвідки, розташованих на території України), що дало змогу створити основу для побудови сучасної системи воєнної розвідки України.

Перший орган управління воєнною розвідкою в незалежній Україні було створено 14 лютого 1992 року. Саме у цей день директивою начальника Головного штабу ЗС України в його складі було сформовано Управління розвідки і радіоелектронної боротьби (у подальшому — Управління розвідки) Головного штабу ЗС України. Однак це був лише елемент системи воєнної розвідки оперативно-тактичного та тактичного рівнів і вона не мала вкрай необхідного стратегічного компоненту, потреба в якому зумовлювалася новими викликами і загрозами безпеці держави.

Тому паралельно формувалася нова структура воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України, яка повинна була відстежувати, аналізувати та давати оцінку стратегічним загрозам безпеці України, воєнним, воєнно-політичним, воєнно-економічним та іншим процесам, що відбувалися у світі та довкола нашої держави. До того ж було необхідно розвивати міжнародні зв’язки у воєнній і розвідувальній сферах, створюючи з цією метою закордонні військові представництва України — апарати військових аташе.

Для виконання таких завдань 7 вересня 1992 року Президент України видав Указ № 462, згідно з яким у структурі Міністерства оборони було створено Управління воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України (у подальшому — Головне управління розвідки МО України). З того часу 7 вересня вважається спочатку неофіційно, а згодом й офіційно датою створення воєнної розвідки незалежної України — Днем воєнної розвідки України. Чому спочатку неофіційно? Тому що офіційно дата 7 вересня була визначена наказом Міністра оборони № 302 від 1 червня 2007 року «Про встановлення Дня воєнної розвідки України»: «…З метою виховання у військовослужбовців патріотизму, вірності військовій присязі та бойовим традиціям, підтримання на високому рівні престижу військової служби в органах військового управління, з’єднаннях та військових частинах розвідки Міністерства оборони України та Збройних Сил встановлено День воєнної розвідки України, який відзначається щорічно 7 вересня». Таким чином, 7 вересня минулого року воєнна розвідка України відзначила своє 25-річчя.

Разом з тим, у воєнної розвідки України більш глибокі історичні корені. Вона формувалася і розвивалася з урахуванням історичного досвіду організації військової розвідки за часів Київської Русі, доби Козаччини, визвольних битв Богдана Хмельницького, а в подальшому — періоду Української революції 1917–1921 років, боротьби за незалежність України вояків ОУН та УПА.

В 2017 році Україна офіційно відзначила 100-річчя Української революції 1917–1921 років. Відомо, що 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ухвалила Четвертий Універсал, проголошуючи таким чином незалежність Української Народної Республіки. Це перший державно-правовий акт, який оголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу» та закликав «всіх громадян самостійної Української Народної Республіки непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки». За короткий час УНР набула всіх атрибутів Незалежної Держави: державного гербу — Тризуба, грошової одиниці — гривні, основного закону — Конституції тощо.

В цей же період створювалися і національні збройні сили України, спеціальні служби і військова розвідка — зокрема. На патріотичній хвилі проголошення Української Народної Республіки цей процес набув нової сили через необхідність захисту української незалежності й державності. Тому створення та становлення військової розвідки доби Української революції було закономірним явищем еволюції національної державності від автономії до повноправної суверенної Держави.

На початку березня 1918 року підполковник О. Сливинський, призначений начальником Генерального штабу Армії УНР, запропонував нову структуру Генштабу. Згідно з його наказом, Генеральний штаб складався з двох генерал-квартирмейстерств (головних управлінь). Перше відповідало за управління оперативною діяльністю Армії УНР, друге опікувалося питанням розбудови збройних сил та окремих відділів і підвідділів. До останніх відносилися «розвідковий» підвідділ та підвідділ закордонного зв’язку, до обов’язків яких входило забезпечення керівництва Генштабу і Армії УНР конфіденційною (розвідувальною) інформацією та організація роботи військового аташату за кордоном. Новий штат і призначення на відповідні посади були введені наказом від 10 березня 1918 року.

Начальником «розвідкового» підвідділу Генерального штабу 10 березня 1918 року був призначений підполковник В. Колосовський. Володимир Васильович Колосовський — кадровий офіцер, закінчив Михайлівське артилерійське училище та Імператорську Миколаївську військову академію Генерального штабу, учасник Першої світової війни. В березні 1918-го – січні 1919-го року — начальник розвідкового підвідділу Генерального штабу Армії УНР, згодом — розвідочного відділу Генерального штабу Української Держави — перший начальник воєнної розвідки Незалежної України. В подальшому військовий експерт, військовий агент УНР у Франції, Бельгії, Іспанії, Португалії. З 1920 року перебував в еміграції у Німеччині. Помер під час Другої світової війни.

Подальше реформування структури Генштабу проходило у квітні 1918 року. Згідно з наказом військового міністра УНР від 11 квітня 1918 року, «розвідковий» підвідділ набув статусу «розвідочного (дослідчого)» відділу у складі 1-го генерал-квартирмейстерства. До штату відділу входило 7 чоловік: начальник відділу, його помічник, два офіцери (старшини) для доручень, два перекладачі та один урядовець. Першими офіцерами нового органу управління розвідкою були: підполковник В. Колосовський — начальник відділу, який керував роботою відділу; осавул Матвієнко — помічник начальника відділу, відповідав за організацію агентурної роботи; курінний Мазур-Ляховський (займався допитами військовополонених і громадян, які прибували з території Росії) та курінний Марченко (відповідав за взаємодію та обмін інформацією з «політичним бюро у справах контррозвідки») — офіцери для доручень. Один перекладач (посада другого була вакантною) перекладав з німецької та французької; урядовець — відповідав за діловодство відділу.

Головна увага української розвідки зосереджувалася на аналізі стану справ на фронтах радянських військ у районі Дону і Кубані, намірів Румунії в Північній Буковині, розвідці армій інших держав. Щодня відділ подавав розвідувальний звіт керівництву Армії і Генерального штабу. Основними методами роботи були наступні: здобування розвідувальної інформації агентурним способом, внаслідок опитування військовополонених і громадян, які перебували на території потенційних супротивників, обробка іноземних видань, де містились відомості, що цікавили розвідку, обмін інформацією з розвідками союзних держав тощо.

До труднощів в роботі на першому етапі слід віднести нестачу кваліфікованих кадрів розвідки, невеликий штат, обмежені фінансові та матеріально-технічні ресурси, відсутність рівноправного обміну інформацією з розвідувальними органами союзників УНР — Австрії та Німеччини.

Навесні 1918 року внаслідок створення мережі постійних дипломатичних представництв УНР за кордоном виникли перші сприятливі умови для збору розвідувальної інформації про іноземні країни, їх збройні сили та наміри їх застосування. Відповідно до закону «Про закордонні установи УНР», до штату посольств 1-го і 2-го розрядів вводилися посади військових аташе. За часів Центральної Ради Україна направила своїх дипломатичних представників до Австро-Угорщини, Німеччини, Швейцарської Конфедерації, Туреччини і Румунії. Координував роботу військових аташе підвідділ закордонного зв’язку Генерального штабу, очолюваний генералом О. Березовським.

Таким чином, в період Центральної Ради були зроблені перші кроки на шляху побудови української воєнної розвідки. Керівництво Гетьманату, прийшовши до влади, зберегло кадри розвідки та вжило заходи з вдосконалення її системи управління, розширило форми і методи роботи, у т. ч. і за допомогою технічних засобів, а також поступово налагоджувало діяльність закордонних військових представництв. Воєнна розвідка Директорії своєю чергою не тільки в основному зберегла напрями, форми і методи, запроваджені за часів Гетьманату, а й намагалася організаційно їх удосконалювати.

Отже, історично підтверджено, що процес розбудови воєнної розвідки незалежної Української Держави розпочався у березні 1918 року. З 10 березня почав функціонувати окремий центральний орган управління розвідкою Армії Української Народної Республіки (в подальшому — Армії Української Держави (Гетьманату), військ Директорії, Дієвої армії УНР) зі своїм штатним розкладом, завданнями, методами здобування розвідувальної інформації, аналітичними звітними документами, а також розпочалося формування закордонних військових представництв — військового аташату України.

Завдяки дослідникам історії створення і діяльності збройних сил, національних спеціальних служб України, зокрема докторам історичних наук В. Сідаку, Д. Вєдєнєєву, Т. Вронській, відомому досліднику військової історії України 1917–1921 років Я. Тинченку, відомому досліднику історії спецслужб О. Скрипнику та іншим, та на підставі відповідних документів з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України встановлена формалізована історична дата створення першого органу управління українською воєнною розвідкою. За всіма історичними ознаками, підтвердженими відповідними архівними документами, 10 березня 1918 року може вважатися ДНЕМ ЗАСНУВАННЯ ВОЄННОЇ РОЗВІДКИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ, а Головне управління розвідки Міністерства оборони України — правоприємником розвідкового підвідділу Генерального штабу Армії Української Народної Республіки як центрального органу управління воєнною розвідкою Держави.

Сьогодні, як і сто років тому, Україна захищає свою незалежність від російської агресії. Нинішньому поколінню воєнних розвідників, які сумлінно виконують бойові розвідувальні завдання під час відстоювання незалежності і територіальної цілісності України (як і 100 років тому!) важливо знати про ті далекі події нашої історії, про основні історичні віхи визвольної боротьби українського народу і усвідомлювати внесок для нашої загальної перемоги воєнної розвідки України, особистостей, які стояли біля витоків її створення. А українським політикам — вчитися на помилках колишніх керівників, аби не повторювати їх знову й знову, і брати на озброєння все краще з української історії.

Зі 100-річчям воєнної розвідки України!
Слава Україні!

 

Опубліковано на сайті Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» 10.03.2018 року.

 

При підготовці матеріалу використані наступні джерела:

1. Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр. (невідомі сторінки історії): монографія. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. — 320 с.

2. Сідак В. С., Степанков В. С. З історії української розвідки та контррозвідки: (Нариси). — К.: Інститут СБ України, 1994. — 402 с.

3. Керівники української зовнішньої розвідки/авт.-упор. В. Д. Хоменко, О. В. Скрипник та інш. — 2-ге вид., перероб. і доповн. — К.: Ярославів вал, 2011. — 173 с.

4. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 536 с.